«Що ти, наробила? – розкричався я. – Та ти хоч уявляєш, скільки коштує автомобіль, який ти пошкодила? Та я тебе…» Раптом чую, хтось мене за штанину тягне. Дивлюся, а на лавці лежить така ж дівчина-підліток. Стогне і щось до мене говорить. – Дядю, не сердьтеся на неї, – простогнала, коли я нагнувся. – Вона кинула камінь, бо просила допомоги. Вона глухоніма

0

Того дня до мене приїхав давній друг – разом із Семеном ми ходили в садок, навчалися в школі, служили у Хабаровську, вчилися в інституті. В один день гуляли наші весілля. Та чого тільки у нашому житті не траплялося! І проблеми були такі, що, здавалося, ніколи з них не виберемося, і радощі були такі, що п’янили голову і душу.

Та кожен з нас знав: що б там не трапилося, а друг завжди зрозуміє, порадить і, коли потрібно, останні гроші віддасть, аби допомогти. Семен після навчання пішов у торгівлю і згодом настільки розкрутився, що тепер має декілька своїх магазинів у нашому місті, а я – декілька станцій техобслуговування. Одне слово, на життя вистачає, діти навчаються у престижних вишах, відпочиваємо за кордоном, дружинам купуємо вироби з діамантами і норкові шуби.

Тож можна сказати, що живемо у своє задоволення – з Семеном зустрічаємося, аби пограти у більярд, попаритися в сауні чи покататися верхи.

Однак того дня друг приїхав без попередження і прямо на станцію. Він був схвильованим, і я, сказавши, аби нам приготували каву та принесли круасани, запитав, що трапилося.

– Не повіриш, друже, – мовив Семен, сідаючи у м’яке крісло. – Сьогодні зі мною трапилося таке. Завтра вранці я їду в інтернат для глухонімих і оце подумав, що і ти захочеш скласти мені компанію. Одне слово, після обіду я вирішив поїхати у ювелірний магазин – скоро річниця нашого з Тамарою весілля, тож хотів подивитися, може, приглянув би якусь гарну річ. Дорогою заїхав до Світлани, замовив для нас з тобою на суботу сауну, заглянув у зоомагазин і купив для кішки корму.

Отож, їду я собі, і раптом, на перехресті, почув, як в авто щось вдарилося. Від’їхав на узбіччя і, вийшовши, побачив вм’ятину на передніх дверцятах. Ти ж знаєш, що я свою «Тойоту» лише чотири місяці як придбав. Заплатив чималі гроші, і тут якась соплячка кинула в неї камінь. Ох, і розлютився ж я… Думав, що душу з неї витрясу. Кинувся до неї, а вона враз побігла до лавки, знаєш, там якраз остання зупинка тролейбуса. Тож вона метнулася туди, а я – за нею.

Схопив і почав трусити, від злості й слова не можу мовити, а воно й собі труситься, рот наче риба розкриває і мовчить. Лише якісь незрозумілі звуки видає. «Що ти, наробила? – розкричався я. – Та ти хоч уявляєш, скільки коштує автомобіль, який ти пошкодила? Та я тебе…»

Раптом чую, хтось мене за штанину тягне. Дивлюся, а на лавці лежить така ж дівчина-підліток. Стогне і щось до мене говорить.

– Дядю, не сердьтеся на неї, – простогнала, коли я нагнувся. – Вона кинула камінь, бо просила допомоги. Вона глухоніма і…

Враз дівчина втратила свідомість. Та, яку я все ж продовжував тримати за руку, зі зляканим обличчям знову почала щось мичати.

– Її потрібно відвезти до лікарні, – подумав я і, відкривши двері автомобіля, взяв на руки дівчинку і поклав на задні сидіння. Тоді повернувся до тієї, яка стояла поруч. – А ти сідай ось сюди, розумієш?

Вона ствердно захитала головою і сіла на сидіння поруч мене. За пів години ми були у приймальному відділенні лікарні. Виявилося, що приїхали саме вчасно, бо збита невідомим автомобілем дівчина була у важкому стані. Вона то втрачала свідомість, то отямлювалася і говорила, що подруга глухоніма і їй потрібно допомогти.

Виявилося, що того дня Інга, так звали глухоніму дівчинку, захотіла побачити свою маму, яка на ринку продавала рибу і свого часу відмовилася від доньки. Вона ніколи не навідувала її, не приносила солодощів і не обнімала, як це робили інші батьки. Однак Інга усіх цих розкошів і не вимагала – лише раз у три-чотири місяці, коли в інтернат приходила Оля, вона просила її допомогти поїхати на ринок. А там – наче сполохана тваринка, причаївшись біля одного з торгових контейнерів, стояла і спостерігала за матір’ю.

В цей час по її щоках котилися сльози, і вона час від часу щось собі мугикала. Було видно, що їй хочеться підбігти до мами, обійняти її, проте Інга цього собі не дозволяла. Бо дуже добре пам’ятала, як одного разу, коли вона так зробила, мама зовсім не зраділа їй. Натомість почала відштовхувати від себе, а тоді відвезла в інтернат і там зробила скандал: мовляв, навіщо ви її пускаєте в місто?! На той час у жінки вже були інший чоловік, малесенький син, якого вона кожного ранку відводила у садок, і вкрай поодинокі спогади про доньку-інваліда, які вона щоразу гнала геть від себе.

Тим часом Ольга, ровесниця Інги і донька однієї з виховательок інтернату, завжди розуміла Інгу, жаліла її, приносила з дому солодощі і кожного разу їздила з нею на ринок. Так було і цього разу – заплативши за проїзд, Оля показала Інзі, аби вона сіла, а коли тролейбус приїхав, то потрібно було ще трохи пройтися. Дівчатка переходили дорогу, коли з-за повороту вилетіла машина. Оля згодом розповіла, що з салону доносилися весела музика і сміх. Далі вона відчула дикий біль, і її відкинуло на узбіччя. Вона стікала кров’ю і час від часу втрачала свідомість, а Інга весь цей час намагалася зупинити авто, аби хтось допоміг їм.

– Проте ніхто так і не зупинився, аж поки вона не кинула камінь в мою машину, – розповідав Семен, витираючи сльози. – Вона зрозуміла, що потрібно зробити щось таке, аби водій все ж зупинився. Ти не повіриш, коли я відвіз її в інтернат і побачив, як вони там живуть, то був просто вражений. Ремонту у кімнатах, здається, не було відтоді, як той інтернат побудували. Леле, а що у них на обід! Я спеціально зайшов у їдальню подивитися. Перлова каша і якась пересмажена морква. Знаєш, я тут подумав, що можу допомогти і цій дівчинці зокрема, і інтернату загалом.

Того дня старша Семенова донька, взявши Інгу, поїхала у магазин одягу, де купила їй і вдяганку, і взувачку. В канцелярії придбали усе необхідне для навчання і фарби, набори ватману та мольберт – вчителька сказала, що дівчинка доволі гарно малює. Тим часом ми з другом, переговоривши з керівництвом закладу, знайшли майстрів, які зробили там ремонт, і придбали декілька мішків гречки, рису, а також мороженої риби та курятини, аби дітям готувати щось краще. Відтоді ми кожного місяця буваємо у своїх підшефних, як жартує Семен, і робимо їм подарунки. То зимове взуття купили, то розмальовки, то ящики печива відвезли. А вчора друг сказав, що вони з дружиною готують документи, аби вдочерити Інгу.

– Лікарі стверджують, що можна за кордоном зробити операцію на вушках – вона і чутиме, і говоритиме, – мовив він. – Дитина талановита, її малюнки постійно на конкурсах перші місця посідають, тож ми вирішили їй допомогли. Тим більше, що 30 тисяч євро за операцію – це не такі великі гроші. Та зрештою, гроші – це не головне. Головне – що дитина чутиме, розмовлятиме і зможе нарешті жити повноцінним життям. Знаєш, я вночі лежав і думав, що простий камінь, кинутий в моє авто, змінив моє життя. Я ніколи не бував у таких закладах, не допомагав їм, а тепер роблю це з радістю, бо бачу, що це потрібно цим бідолашним дітям. А Інга… Можеш не вірити, але я люблю її так само, як своїх доньок. І дуже прошу Господа, аби спеціалісти в Німеччині їй допомогли.

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами видання t1.ua

Loading...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я