Дев’ять років і один день назад, пішов я на строкову службу у піхоту в 300-й Окремий Механізований Полк, що в м. Чернівці.
Перший місяць для мене був надзвичайно складний. Я не розумів, що навколо діється – хтось кричить, збоку хтось біжить, якісь солдати йдуть у строю в тапочках, у бані миються по 60 чоловік за раз, у наш бік чую глузливе “духи”, старшина забрав мобілки… Нас підстригли, видали однострій й попередили, що за носіння цивільних трусів – наряд по батальйону, або миття щіткою ДК центральний прохід у казармі. З милом.
У нашій частині підшивали комірці – білою тканиною обшиваєш комірець з внутрішньої сторони (на фото трохи видно). І неабияк шиєш, а так, як має бути, тобто так, як сказав нам один офіцер, якому було доручено просвітити нас і цій вкрай відповідальній справі. Як згадаю той вечір і півночі проведеною з голкою й ниткою, то починає тіпати. Підшию я комірець, а старлєй прийде і зірве. Я знов підшию, а він знов зірве! Так тривало десь сотню разів. Пізніше я підшивався за 2 хв і це робилось щодня. У кепках ми носили три голки з білою, зеленою і чорною нитками, а в кишені лівого рукава гребінець і хустинку, якими ніколи не користувались.
Через два тижні служби я захворів на пневмонію і ледь не вмер через халатність совкових військових медиків. А ще, при температурі 40,5 я мусив шукати гроші на таксі, щоб нарешті відвезли з медпункту у госпіталь.
Одужав я за два дні до присяги. На реабілітацію не йшов, бо не хотів у палаті читати текст на вірність народу України.
Служили ми по статуту, це значить, що жодної дідівщини. І, взагалі, дідівщина – це найтупіше і найнелогічніше явище в армії – хто не погоджується, нам не по дорозі. Наш комбат був найбільшим снобом у світі. Якось він сказав: “у цій казармі я тут цар і бог, панятна, да?”, він вимагав до себе поваги, був суворим, якщо промахав віддати військове вітання – рахуй пропало, тиждень нарядів. Статутний порядок для комбата був головніший за будь-яке навчання. По десять разів на день ми рівняли полоси, ліжка, табуретки, тапочки, тумбочки – і все під нитку. Він був совковим і добряче лизав старшим по посаді. Недавно я дізнався, що мій комбат зараз командир однієї з бригад. Жаль, є значно гідніші офіцери.
Я був на посаді механіка-водія БМП-2, правда за рік мені навіть не показали як заводити двигун. Перша зброя з якої стрілив був гранатомет РПГ-7. За рік біля 80 нарядів, 32 з яких була варта (це типу круто), та 10 виїздів на похорон.
Похорон для нас був немов свято. Наша бригада складалась з десяти чоловік – шість несе труну, а чотири стріляють по три кулі у повітря, коли опускають тіло в яму. Часто нам родичі давали за це багато солодкого чи цигарок. Ховали зазвичай колишніх службовців частини і всі були вже старенькі.
Бувало по-різному, але якщо взяти взагальному, то служилось нам досить добре. Звільнився я у 2012 році, комбат подякував і навіть не потиснув руку.
Потім почалась війна. Я пішов у 128 бригаду в піхоту на гранатометника. Пропонували водія БМП, але я пояснив, що той запис у військовому квитку не відповідає моїм вмінням.
Аж тут бац і нашим комбатом стає мій колишній зі строчки! Не може так бути, я не вірив! У рік мого звільнення 300-й полк розформували і деякі офіцери, в тому числі мій комбат, перейшли у 128-му в Мукачево. Але комбат здувся, адже мав справу зі зрілими мужиками різного віку, а не юними хлопчиками. Тільки тоді я побачив його безхребетність.
Але цей пост про піхоту.
Ми поїхали на війну і стали копати окопи на цвинтарі в Золотому, потім у посадці в Золотому, пізніше копали під Дебальцево… А ще ми воювали. Так-так, ми безпосередньо бились з російськими військами, жили під обстрілами, бо ми – піхота!
Піхота – скажеш ти, подумаєш, це ж не еліта. Так, не еліта, ми – найуніверсальніші з усіх кого ти можеш назвати.
Піхотинець може бути кулеметником й гранатометником, СПГшником і АГСником, водієм і операторм машини, командиром, психологом, поваром, медиком, сапером, розвідником, коригувальником, аеророзвідником, простим робочим, майстром на всі руки…і це все в одній особі. Якщо ти вже і щось забув, то знайдеться товариш, який допоможе чи нагадає.
Ми тримаємо оборону від російського окупанта. Ми бачимо внутрішніх ворогів, до яких ще дійдуть руки. Ми помираємо з гідністю. Ми не хочемо визнання, ми просто є і ти маєш це знати.
З Днем Піхоти, побратими!