Словечко

Символічно, але якраз напередодні російської окупації Грузії я дав коментар стосовно розірвання залізничної комунікації з рашою.

Ще на самих початках війни я стояв на позиціях повномасшбатного розриву стосунків із росією, навіть якщо вони ситуативно створюють дискомфорт, незручність чи навіть збиток. Коли ти ізольовуєш свого гвалтівника, то копійки в кишені тоді не рахуєш. Російські книги – геть. Російські медіа – геть. Російську церкву – геть. Російську попсу і серіальчики – геть. Торгівлю з Росією – припинити. Літаки приземлити, човни зачохлити, поїзди – в депо. Будь-які взаємини з гвалтівником треба було обірвати ще давно, а не на п’ятому році війни. І хай наші галицькі заробітчани поцілують себе в с*аку і їдуть в Підмосков’я через Білорусь.

Весь коментар тут:

Я про це казав ще на самих початках війни. Закрити будь-яке транспортне сполучення з Росією – це не дивертисмент і не гра на публіку. Це – стратегічна необхідність. Цю війну я сприймаю як історичний шанс порвати всі можливі зв’язки з Росією. 400 років не було такого шансу. 400 років, ви вдумайтеся! Війну з Росією ми повинні використати як унікальний шанс назавжди вийти, вирватися, вистрибнути, з м’ясом вишарпнутися з орбіти русского міра.

Тому ще на самих початках війни я стояв на позиціях повномасшбатного розриву стосунків із Росією, навіть якщо вони ситуативно створюють дискомфорт, незручність чи навіть збиток. Коли ти ізольовуєш свого гвалтівника, то копійки в кишені тоді не рахуєш. Російські книги – геть. Російські медіа – геть. Російську церкву – геть. Російську попсу і серіальчики – геть. Торгівлю з Росією – припинити. Літаки приземлити, човни зачохлити, поїзди – в депо. Будь-які взаємини з гвалтівником треба було обірвати ще давно, а не на п’ятому році війни. І хай наші галицькі заробітчани поцілують себе в с*аку і їдуть в Підмосков’я через Білорусь. І не треба мені розказувати про їхню тяжку долю. Треба нарешті стукнутися в голову і покинути свою звичку їздити за рублями в країну, яка тебе вбиває. Зневажаю кожного безпринципного заробітчанина в Росії. Бажаю там лишитися назавжди.А цивільні пасажири, які їздять до своїх рускіх родичів, можуть тепер заодно з’їздити в Брестську фортецю, обвішану колорадськими стрічками – дуже пізнавально вернутися на машині часу в допотопний совок.

Маю надію, що слова пана Омеляна про припинення колійового сполучення з Росією буде не перевіркою на реакцію, а твердим наміром. Того самого я очікую й щодо Криму. Вважаю негідником кожного українця, який спокійненько туди їздив на пляжі. Якщо Україна визнає Крим окупованим, то будь-які стосунки з цим півостровом теж мають бути обірвані на час окупації. Включно з енергетичною та продовольчою блокадою.

Мені здається, що кілька тисяч убитих воїнів і десятки тисяч покалічених – це достатній аргумент, аби виразно вороже сприймати країну, що за поребриком.

Ostap Drozdov

Як айтішники дітей в перший клас привели. Реальна історія.

Сюжет: в одному першому класі опинилось кілька дітей, у яких татусі – працівники IT -індустрії. Маю досвід безпосереднього спілкування з цією чудовою “верствою населення” – вони серйозно відрізняються від інших моїх знайомих, наприклад, юристів і лікарів, а про музикантів і артистів- взагалі мовчу- паралельні світи! Інакший стиль мислення, сама філософія життя – на перший погляд має фантастично-космічну модель – а я легко літаю по рівнях-можу і з конс’єржем півгодини теревенити на цікаву їй тематику і з топ менеджером корпорації- тобто, в моєму мікрокосмі дискомфорту нема.- можу порівнювати різні життеві моделі і мені це, буває цікаво. Так от: зібрали батьків на збори, як у нас водицця і об’явили, мовляв, здавайте гроші на ремонт!

– А чому ми повині оплачувати ремонт-питають айтішніки(у всіх інших такого питання, чомусь, не виникло!)
-так грошей же ж нема! -відповідає вчителька

-як нема, якщо ми платимо податки?!- резонна репліка татусів

Що було далі: подзвонили вони в Святая Святих – наше благословенне РАЙ ОНО – і знаете, яка була офіційна відповідь: гроші є і тих коштів неоприходуваних 4,5 млн грн(неоприходуваних, Карл!!!)- просто люде НЕ пишуть заяв-тобто не просять, а роблять за свої( ну , мабуть, звикли і їм так подобаєцця) от таке. Кароч, далі по сюжету: їм виділили гроші і на ремонт, і на меблі. Всі інші класи робили ремонт за свої- традиція у нас така! Далі-більше. Збирає вчителька другі збори і каже: тепер треба все прибрати після ремонту. Всі готові, а от айтішніки-ні. І питають:

-а чому ми повині прибирати, у вас же в штаті є прибиральники

-так їх не вистачає-відповідь вчительки

Татусі знов- в районо-і звідти офіційна відповідь: у штаті школи повино бути на той метраж- 15 прибиральниць і власне, зарплати на них виділяються….(#йопернийтеатр!!! Карл, 15 прибиральниць отримують, оказуєцця,зарплату!)

Ви вже зрозуміли, що батьки нічого не прибирали!

Потім мова зайшла про інфокуточок – на який потрібно було здати зовсім невелику суму грошей, а ці -знов до директора – ходять, як на роботу-а це ж і є робота директора- працювати з батьками! І вишенка на тортік: десь татусі вичитали, що діти не зобовязані ходити у школу у формі -їм з цього приводу не мають права робити зауваження і не мають права не пустити на заняття…У цих батьків, звичайно є гроші, але їх філософія така: ми платимо податки і хочемо щоб для наших дітей все працювало! І не батьки повині догоджати подарунками директору школи, а директор повинен гарно працювати, або піти з посади. Якось так. Маленька історія , але багатозначуща .

ПС- не кажіть що нічого в Україні не змінюється! Це не є правда.Ми-змінились!

Стелла Красовська

Пост мовою оригіналу:

Савельев Вячеслав

Еду сегодня в изюмской маршрутке,

смотрю как по улице идут две девушки с

жёлто-голубыми ленточками на рюкзаках.

Водила нажал на клаксон в знак приветствия.

Ватники в автобусе чуть не чокнулись от злости — ‘Мы с Россией!

Это подстилки американские!…»

Водила молча припарковался на остановке и говорит:

— «Всех кто против Украины прошу на выход. Деньги за билеты верну. Ждите товарищи российскую маршрутку.“

— «Считаю до трёх!» )))

Меня порвало от смеха и от гордости за Украину. 🙂

Живу за кордоном. Мені вдалося приїхали з чоловіком в гості до моєї мами. Я зібрала близьку рідню на пікнік із шашликом.

Вирішили піти на місце недалеко від маминого будинку – красива галявина з озером і невеликим ліском. Все дитинство і юність я любила гуляти там серед ароматних трав і польових квітів, купатися в озері.

Прийшли на місце. Польові трави перетворилися в жорсткий високий бур’ян, багато місця випалені або закидані пластиковим сміттям. Я була так розчарована!

Ми ледь знайшли більш-менш чисту галявину біля озера, прибрали сміття та недопалки, щоб можна було сісти, розвели вогонь в мангалі. Шашлик вийшов смачний, але вигляд моєї улюбленої галявини мене пригнічував – все таке брудне, жалюгідне … Озеро – і то помутніло. Зайти в нього поплавати я не ризикнула.

З самого початку я наказала рідним не кидати сміття в траву і кущі, а збирати в спеціальний пакет. Сама перевірила, щоб після нас нічого не залишилося. Вже дуже шкода мені було галявинки.

І я голосно обурювалася, як можна так загадити місце, де самі ж і відпочивають. На виході з галявини в ста метрах є сміттєві баки – невже так важко туди донести?

Коли ми вже збиралися йти, я виявила, що пакета зі сміттям ні у кого в руках немає. Я стала питати, у кого він.

І мама від мене відмахнулася – мовляв, ми вже викинули …

Я здивувалася: «Як викинули, куди?» – «Туди, в очерети. А що, ми самі крайні? Всі там кидають! »Я дуже сильно стримувалася, щоб не матюкатися. Дістати сміття звідти було вже неможливо – він застряг в очереті над урвищем

Я усвідомила велику істину: ми заслуговуємо того, як ми живуть. Ми заслуговуємо потріскані асфальти, ліхтарів без ламп, брудних вулиць, смердючих річок, злочинного уряду, жебрацьких зарплат і пенсій.

Нам самим плювати на себе, так чому б уряду не плювати на нас? Ми самі себе не поважають – хто буде нас поважати у відповідь?

Це не уряд смітить на вулицях і громить дитячі майданчики. Це не президент краде лампочки і дроти. Земляки, ви самі собі створили пекло, і вам в ньому жити. Міняйтеся самі, тоді вимагайте іншого ставлення до вас.

Дівчина попросила священика прийти помолитися про здоров’я її хворого лежачого батька. Зайшовши в кімнату, священик побачив біля ліжка стілець і подумав, що до його приходу готувалися.

– Ви мене чекали? – запитав священик.

– Ні, а хто ви? – запитав хворий.

– Я – священик. Ваша дочка запросила мене помолитися з вами про здоров’я. Коли я побачив порожній стілець поруч з вашим ліжком, припустив, що ви знали про мій візит.

– Ах так, стілець … – сказав хворий і, знизивши голос, продовжив: – Я нікому про це не розповідав … Все свідоме життя я ходив до церкви і чув там постійно, що завжди треба молитися, що молитва багато дає людині, зігріває його серце . Але все молитви входили мені в одне вухо і виходили з іншого. Я не міг їх запам’ятати, можливо, тому, що вони не чіпали мене. А потім я перестав молитися. І тільки пару років тому один хороший друг сказав мені, що молитва – це просто розмова з Богом. Він порадив мені сісти на один стілець, а на іншому уявити сидить Ісус Христос. Адже Він же сказав: «Я з вами по всі дні аж до кінця віку». «А потім розповідай Йому про все, що хвилює тебе, і уважно слухай, як ти слухаєш мене зараз», – сказав він. Я спробував – і мені так сподобалося, що я щодня по дві години став проробляти це. Але тільки так, щоб не бачила моя дочка, яка могла подумати, що я став божевільних.

Священик порадів за недужого, порадив не переставати вести такі розмови з Богом, потім помолився над ним, благословив і пішов. А через кілька днів після цього випадку дочка прийшла знову і сказала, що її батько помер. Священик запитав:

– Як він пішов?

– Було друга година дня, коли батько покликав мене до ліжка, – відповіла дівчина. – Він сказав, що сильно любить мене, і поцілував. Я пішла в магазин, а коли повернулася, то знайшла його бездиханним. Але щось в його смерті здалося мені дивним. В останні хвилини він, мабуть, зібрав всі сили, відірвався від подушок і посунувся до стільця, який стояв поруч з його ліжком, і поклав на нього голову. Саме так я його і знайшла. Як ви думаєте, що б це могло означати?

– Дай Боже кожному так піти, – відповів священик, витираючи сльози. – Стілець не був порожнім.