Хлопчик років семи ходив по овочевому ринку і пропонував людям свого маленького брата. Всі шарахалися від цього брудного обірваного хлопчаки з немовлям, загорнутим в вигорілу ковдру. Але нікому не було діла до того, чому він хоче віддати новонародженого.
Я, як завжди по суботах, приїхала на ринок, щоб на тиждень закупитися овочами і фруктами. Вибираючи капусту, я раптом відчула, як хтось потягнув мене за рукав:
– Тьотю, Вам, випадково, малюк не потрібен? Джерело.
Я – самотня жінка, мені 42 роки. З чоловіком у нас не склалося через те, що я не змогла наpoдити йому дитину, ми розійшлися багато років тому. Останні десять років, малюк – це було саме моє заповітне бажання, я все чекала якогось дива, але його так і не траплялося. Зовсім недавно я почала збирати документи на усиновлення, і тут ось така пропозиція. Я відклала капусту в бік і повернулася до хлопчика:
– Потрібен! А ти, що просто так його віддаєш?
– Так, просто так, мені його годувати нічим. Молоко скінчилося, а макарони він не їсть.
– Як тебе звати?
– Я – Саша, а це Діма, мій молодший брат. Йому два місяці, він тільки молоко їсть, менше літра в день, так що не дуже дорого виходить, беріть!
– Мене звуть тітка Настя. Саш, а твої батьки не будуть проти, якщо я заберу Діму?
– У нас тільки мамка є. Вона кудись пішла дня три тому і не повертається. Я думаю, вона тільки зрадіє, якщо Дімку забере хтось, вона і так весь час його лає за те, що він плаче.
За зовнішнім виглядом дітей і словами Саші, я зрозуміла, що мова йде про неблагополучну сім’ю. Потрібно було терміново щось робити. В голові пульсувала думка про те, що ці діти мені послані згори, то не дарма ж я документи зібрала на усиновлення. Але потрібно було для початку знайти цю матір, яка спокійно залишає дітей на три дні одних.
– Сашо, давай мені Дімочку. Підемо до вас додому сходимо, може мама прийшла, мені треба у неї дозволу запитати.
– Ходімо, тут не далеко.
Саша раптом якось посмутнів, сльози заблищали в його очах.
– Саш, що з тобою? Чому ти плачеш?
– Тітко Настю, мені так шкода Дімку віддавати, брат все таки, звик я до нього. Але йому так краще буде. Наша сусідка каже, що нас все одно рано чи пізно в дитбудинок заберуть.
– Ну може тоді і ти до мене жити підеш, щоб з братом не розлучатися?
– А що так можна? Я ж дорослий?
– Можна, головне, щоб мамка твоя погодилася і тітоньки з відділу опіки добро дали. А маму то тобі не шкода буде залишити?
– Маму я б відвідувати став, а жити з нею я вже не хочу, краще в дитбудинок … її ж ніколи немає, приходить n’яна, кpичить, варить тільки макарони. А вже коли її гості до нас приходять, нам з Дiмкой доводиться на вулиці до ночі гуляти, поки вони не розійдуться.
Тепер сльози наверталися вже у мене. Ми дійшли до будинку, де жили діти і, о диво, зустріли їх матір біля під’їзду! Жінка була в стані великого пoxмілля. За її зовнішнім виглядом було видно, що nила вона кілька днів. У цей момент, здавалося, за nляшку вона не тільки дітей, вона дyшу дuяволу продасть.
Сяк-так мені вдалося донести до цієї жінки тe, що я хотіла б усиновити її дітей. Вона, хоч і була в поганому самопочутті, задумалась на кілька хвилин і прорекла:
– Скільки грошей за них даси?
– А скільки Ви хочете?
– Десять! Тисяч!
– Добре. Але тільки після оформлення документів. А поки з Вашого дозволу хлопчики поживуть у мене? Вам зараз не до них.
– Хай ідуть … Але не забудь … десять! Не менше! Чекатиму!
– Добре. Добре.
Всю нашу розмову я записала на диктофон в телефоні, з цим я пішла в опіку. Ми швиденько позбавили цю продажну мадам батьківських прав і оформили усиновлення. Працівники відділу опіки вмовляли мене не давати їй обіцяні гроші, але я, як людина слова, все ж це зробила, адже завдяки цій загубленій в житті жінці у мене з’явилося два чудових сина!
