Словечко

Якщо говорити про журналістику на теренах незалежної України, було б несправедливо не віддати належне Ользі Володимирівні Герасим’юк. Журналістка, популярна телеведуча, народний депутат і взагалі активна громадянка рідної країни, пані Ольга вже декілька десятків років намагається змінити життя у державі на краще, і робить це всіма можливими способами. Глядачі часто називають Ольгу Герасимюк «українською Опрою Уінфрі», вважаючи обох жінок сильними, а найголовніше ─ справжніми, а це саме те, чого так бракує молодій державі, передає Корупція.Стар

Ми звикли до Ольги Володимирівни на телеканалі 1+1 в її культовому авторському проекті «Без табу», який став найпопулярнішим серед українських ток-шоу за всю історію незалежної України. Але мало хто знає, що Герасим’юк не мала бажання розпочинати цей проект. Коли їй запропонували стати ведучою програми «Без табу», вона займалася передачею «Версії Ольги Герасим’юк». Це була документалістика, в основі якої лежали напівмістичні історії, яка мала досить високий рейтинг. Знімальна група їздила по селах, спілкувалася з людьми, вирішувала їх проблеми, і Ольга звикла до таких темпів роботи. Коли поступила пропозиція долучитися до нового проекту, Герасим’юк поставила продюсерам свої умови: на ток-шоу розглядатимуться соціальні питання, говоритимуть про загальнолюдські цінності. І дирекція каналу погодилася. Від першої версії «Без табу», прилизано-гламурної, як згадає потім в інтерв’ю сама Ольга Володимирівна, довелося відмовитися. І ця ідея виграла.

Окрім культового «Без табу», Ольга Герасим’юк працювала на багатьох інших телевізійних проектах. В її доробку програми «Хочу і буду», «Особливий погляд», «Іду на Ви». Але слава Герасим’юк не була стрімкою і легкою. Закінчивши Київський університет імені Тараса Шевченка з червоним дипломом у 1981 році, Ольга Герасимюк 17 років кар’єри віддала друкованій пресі. Працювала кореспондентом у газетах «Комсомолець Полтавщини» (1981-1983), «Комсомольское знамя» (1983-1990). З 1994 по 1995 рік пані Ольга працювала редактором в УНІАНі ─ масштабному інформаційному агентстві, яке існує до сьогодні. На телебаченні Герасим’юк дебютувала в 1995 році в інформаційно-аналітичній програмі Олександра Ткаченка «Післямова» як журналістка, після чого очолила відділ соціальних питань проблем у телевізійній компанії «Нова мова».

Ольга Володимирівна не любить вихвалятися власними досягненнями, тому не афішує, що працювала позаштатним кореспондентом ВВС, коли стажувалася у Нідерландах та Сполучених Штатах Америки на початку дев’яностих. Проте, під час інтерв’ю телеканалу ZIK, пані Ольга розсекретила ще одну цікаву подробицю із свого професійного життя. Під час стажування в Америці, вона таки зустрілася із всесвітньовідомою Опрою Уінфрі, з якою часто сьогодні порівнюють саму Герасим’юк. Історія Опри вразила українську журналістку, проте розмова їх носила світський характер і була недовгою.

Проаналізувавши українське телебачення сьогодні, важко не помітити, що схожі на «Без табу» проекти існують і зараз, проте ведучими їх є лише чоловіки. В одній із бесід Ольга Герасим’юк зачепила це питання. Вона побачила залежність між статтю ведучого і манерою проведення ефіру. Жінки, як вважає Ольга Володимирівна, більш чутливі, вони дивляться на світ крізь призму емоцій, тому слабкій статі краще даються соціальні проекти. Чоловікам ─ політичні, адже у них більш точний і практичний тип мислення. Але оскільки така взаємозалежність на телебаченні часто ігнорується, то можна зробити висновок про якість сучасних ток-шоу, таких як «Говорить Україна», «Стосується кожного» та багато інших. На думку пані Ольги, в українській журналістиці є місце як чоловікам, так і жінкам, просто кожен має робити те, що виходить у нього найкраще. Це і є найкоротший шлях до успіху.

Варто також сказати декілька слів про політичну діяльність Ольги Володимирівни. Вона увійшла до когорти народних депутатів п’ятого та шостого скликань. Очолювала євроінтеграційний підкомітет, у Парламентській асамблеї ради Європи виконувала обов’язки заступника голови Постійної делегації України.

Про особисте життя Ольги Володимирівни Герасим’юк відомо небагато. Її дівоче прізвище ─ Приходько, але відомою пані Ольга стала під прізвищем свого колишнього чоловіка ─ письменника Василя Герасим’юка. У 1982 році у пари народився син Руслан.

У кожної відомої людини ─ свій шлях до успіху. Універсального рецепту для охочих стати щасливими та багатими, на превеликий жаль, не існує. В більшості випадків це один відсоток таланту і дев’яносто дев’ять відсотків самопожертви та наполегливої праці. У випадку з Ольгою Герасим’юк було саме так. А на що ви готові для того, щоби досягти кар’єрних вершин? Розкажіть нам про це, залишивши коментар, або приватне повідомлення у групі Фейсбуку.

Як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Одинак. Бажаний кавалер для кожної дівчини. З наукою Віталик не дружив зовсім. Батько не раз брався за пасок, аби синові вставити мізки. Матір ставала на захист.

Однокласниці не долюблювали хлопця. Даремно, що гарний і багатий. За кіски шарпав. Книжки ховав. Зверхньо споглядав на тих, чиї матері в ланці спину гнули, чи на фермі працювали.

Софійка не хотіла залишати містечко. Тут друзі, школа, улюблений кінотеатр. Але вона з матір’ю змушена перебратися до бабусі в село. У батька скоро буде нова сім’я. Мама збирала речі. А Софійка спробувала уявити нову школу, до якої від бабусиної хати аж за шість кілометрів.

– У нас новенька! З міста!

Для дев’ятого «А» це була надзвичайна подія.

– Не з міста, а з сусіднього села, – хмикали учні з дев’ятого «Б». – Її з матір’ю батько з дому вигнав. А в бабці хатинка на курячих ніжках. Не така вже й цяця ваша новенька. У місті її мама мала гарну роботу, а тепер у поліклініці підлоги миє.

– Казки закінчуються добре. А хатинка на курячих ніжках – з казки, – не здавалися «опоненти» з дев’ятого «А».

Дев’яти- і десятикласників із сусідніх сіл возив до школи сільський автобус. Коли він псувався, на науку й назад добиралися пішки. Для Софійки це було незвично. Дехто з учнів ходив навпрошки через поля. Софійка польових доріг не знала і боялася.

– Софіє, тебе підзвезти?

– Віталик? Якщо тобі не важко

Софія вмостилася на багажнику. Вони обганяли учнів з дев’ятого «А» і «Б», які відкривали роти від здивування. Хлопці запитували Віталика:

– Тобі подобається та цяця?

– Вона має ім’я. А, по-друге, я її просто підвіз.

У присутності Софії Віталик ніколи не говорив дурниць і не хвалився, що йому нового купили. Сидів тихо, коли Софія відповідала на уроках. Підвозив додому, коли не було автобуса. І ніколи не пропонував дружби.

Перший букет на лавці, що стояла на подвір’ї, Софія знайшла восени, коли була десятикласницею. Узагалі, квіти знайшла бабуся, бо прокидалася дуже рано.

– Доню, Сонечко, тобі якийсь залицяльник оберемок айстр на лавці залишив. Такі слічні квіточки, – прибалакувала. – А Софія не могла втямити, хто ж цей дивак.

Аж до морозів з’являлися на лавці квіти. Софіїна бабуся почала ще раніше прокидатися – дуже хотіла побачити, хто внучці букети носить. Не вдалося. Навесні квіти з’явилися знову.

На випускному Віталик часто запрошував Софію до танцю.

– Що він у ній знайшов? – червонів від злості Віталиків батько. – Запав хлопчисько на ту бідосю. Я йому вдома покажу! Казали, що він її зі школи підвозив. Тепер я зрозумів, хто всі квіти в нас і в сусідів зірвав. Ну-ну!

Після випускного батько добряче відлупцював уже дорослого сина. Аж сусіди чули крики.

– Я все одно люблю Софію! – вигукував хлопець.

– Зaб’ю! – крикнув батько.

Софія не відала про пристрасті у Віталиковій сім’ї. Як і про його кохання.

Софіїні мрії втікали до великого міста. Їй усміхалися тисячі вогнів і вогників. Високі будинки були схожими на добрих таємничих велетнів. Вона знала: там буде щасливою. Отримавши аттестат, дівчина поїхала з села.

– Як ваша Софійка? – запитували односельці матір і бабусю.

– Добре, – відповідали ті.

А Софії було по-різному. Спершу у місті почувалася самітньою серед сотень тисяч людей. Проте дала собі раду. Навчання, робота, друзі, кохання. Згодом купила невеличку квартиру для матері й бабці у містечку, де народилася. Сама ж із чоловіком, який із перспективного у минулому інженера став заможним бізнесменом, мешкала у великому місті. Виховували двоє синів.

У селі Софія не була, здавалося, вічність. А хлопці просили показати сільку «романтику».

Софія любила великі «чоловічі» машини. Тож коли їхала солідною іномаркою сільською дорогою, місцеві з цікавістю споглядали: що то за одна. В селі про Софію уже й не згадували. Зупинилися біля оселі материної подруги. Тітка Настуня сплеснула від радості в долоні:

– Софійко, Сонечко, ти, наче, школярка. Красуня моя золотенька. О, йдуть мої внуки. Наталю, Сашко! Тітка Софія приїхала в гості. З хлопцями.

Наталка з Сашком показували Софіїним синам село, став, хвалили рибалку. А тітка Настуня розповідала-розпитувала про всіх і вся.

– Як живуть мої однокласники? Де вони? – поцікавилася Софія.

– Люба Олешкова в райцентрі у школі працює. Надя Вівчарикова на заробітках. Олег Назарків спився. Нема ради з тою оковитою! Михайло Панасів біля землі господарює. Вітька агрономів. Нема вже колишнього гонору. І вроди не залишилося. Біда не робить людину гарною.

– Ви про Віталика?

– Вітькою його тепер кличуть. Я, Софійко, таємницю тобі відкрию. Якось Вітька орав мені город своїм трактором. Як закінчив роботу, запросила до хати на обід. Від випивки відмовився. Він зовсім не п’є. Розговорилися. Він і зізнався: тебе одну ще зі школи любить. Скільки років минуло, а не може забути. Батько вибирав йому пару. Із заможного роду. Змусив Вітьку одружитися. Живуть, наче чужі. Мають дівчаток-близнят. Вони – Вітькова розрада. Одну з дівчаток Софійкою назвав.

А ще розповів, як батько його відлупцював через тебе. І про квіти, які на лавці клав. І про те, яким щасливим був, коли ламався сільський автобус, бо міг тебе додому підвезти. Біда у Вітьки – дружина занедужала. Опeрaція потрібна, а грошей нема. Вітька усім допомагає, хто просить, копійку до копійки тулить.

Лікарі кваплять з oпeрацією. Батьків Вітька вже пoхoвав. Я так думаю: батько, Царство йому небесне, життя Вітькові перепсував. А, може, так воно мало бути. Досить про сумне. Я рада, що в тебе все добре, Сонечко.

Подушки тітки Настуні були м’якими і пахли дитинством. Але Софія не могла заснути: не йшов з голови Вітька. Вона й не здогадувалася, що цей шибайголова, зірвиголова і нетудиголова був у неї закоханий. І що «жeртвaми» цього хлопчиська були його і сусідські квітники.

Вранці Софія попросила тітку покликати Вітьку. Випровадила дітей на рибалку, а сама думала, що має сказати колишньому однокласникові. Тобто, знала, що має сказати, але не знала, як.

Посивілий і постарілий Вітька втомлено ступав поруч із тіткою Настею. «Господи, нам же тільки сорок п’ятий рік, – подумки мовила Софія. – Не впізнала б»

Пішла назустріч. Вітька зупинився, знітився.

– Привіт, – заговорила першою. – Стільки років не бачилися!

– Ти не змінилася, – Вітька переминався з ноги на ногу. – Тітко Настю, чому не сказали про Софійку

Думав, справді щось допомогти треба.

– Маю до тебе розмову, – сказала Софія. – Тітка Настуня все мені розповіла: і про квіти, і про твого батька, і про недугу дружини. Дякую за квіти. Це було, було так гарно. І за твої почуття дякую. Хотіла б допомогти тобі, точніше, твоїй дружині. Я можу оплатити їй oпeрацію.

– Ти ж не знаєш її.

– Зате я знаю тебе, Віть Віталику.

– Не знаю, не знаю. Ех, яким дурнем я був, що слухав батька. Паска злякався.

– Не докоряй собі про те, чого вже не повернеш. Дружину твою потрібно рятувати. Аби доньки не втратили маму.

– Я все поверну тобі, Софійко. Я зароблю.

Коли Вітька пішов, Софія тихенько мовила услід:

– Хлопчиську, я не знала, що це було кохання, що ти так умів, умієш кохати.

«Якщо маєш час, приїдь до мене. Яблука нівроку вродили. І ті сливки, що ти любиш, – писала у листі до Софії тітка Настя. – Все без «хімії». Вітькова дружина одужує після опeрації. А село гуде. Люди не можуть втямити, що ти добро задурно зробила.

Вітька повеселішав. Допомагає мені. Плату брати відмовляється. Обіцяв нову лавку поставити. Каже: коли внучці хлопці захочуть квіти принести, нема куди їх покласти. Хіба що на сходи біля ганку. Але гуси з’їдять. Вони ж ночують на подвір’ї з весни – і до пізньої осені»

Автор – Ольга ЧОРНА