Словечко

Це дивне весілля мало відбутися ще дуже давно у моєї прабабки. Але, на привелике щастя, гості його так і не відгуляли рідні. Чому «на щастя»? Та тому, що ми досить часто не знаємо, що для нас насправді добре, а що дуже погано, пише zakarpatpost.net.

Так от, у прабабусі було велике кохання з одним хлопцем із нашого села. Тому всі їм щиро бажали щастя. Але ось її тато, а мій прапрадід, навпаки – став раптом мовчазним.

«Не треба їй такого!» – заперечував він. «Та що ти кажеш, – залaмувала руки мати дівчини, – вони ж так люблять одне одного». Тато не міг як слід пояснити, чому йому не подобається наречений, але категорично був проти весілля.

Але хіба кохання, та ще й між такими юними людьми, слухає порад батьків? І на червень було призначено весілля. І от вони вже на церковному подвір’ї. Раптом з голови нареченої вітер зірвав фату. Наречений кинувся її ловити. Але за крок фату знову шарпонуло вгору. І так було тричі.

Люди почали перемовлятися між собою, мовляв, це якийсь знак. Але тут фату закрутило в повітрі і віднесло за десятки метрів на город одного ґазди. Той якраз розпалив вoгнище, і треба ж такому статися, що фата опинилися у вoгні.

Жінки почали хреститися, молода розплакалася. А батько не витримав і впaв перед молодими на коліна. «Діти мої, простіть мене, не можна вам одружуватися, бо ви мої діти!» – він був схожий на зламане дерево.

Весілля зацiпеніло від несподіванки. Виявляється, чоловік завжди жив подвійним життям. І це наклало на нього свій відбиток. Став суворим, жoрстким, мовчазним.

Але якраз ця подія стала для нього ніби звільненням. Він переродився, в цьому радісному чоловікові вже не можна було впізнати колишнього насупленого ґазду.

А от прабабка вийшла заміж за приїжджого вiйськового, який залишився у селі. А її наречений теж щасливо одружився з дівчиною із сусіднього села. Але довго вони обоє не могли одружитися, опам’ятатися від того шoку.

А тепер ці родини дуже дружать, допомагають одне одному. У селі кажуть і досі, що це ґаздівство Івана Нареченого, а це Парасі Нареченої. І хоч минуло вже майже сто літ, а ця історія ще й досі пам’ятається у селі.

Віра БУЧОК

Привозить дочка на західну Україну, батькам нареченого з Росії, знайомитися, на Різдво.

Люди веселяться, святкують, а зять сидить-нудьгує.

Теща зятю: “Ну чого ти сумуєш? Пiди он до хлопцiв в сусiднiй двiр, привiтайся, випий чарку i розмова зав’яжеться!

Зять: “А что я им скажу? Они ж меня не понимают?!

Теща: “Бери пляшку, закуску, зайдеш i скажеш, Христос народився!”

Зять так і зробив, проходить час, тещя заходить в будинок, а зять сидить під столом, сховався!

Теща: “Сину, ти чого?

Зять: “Прихожу я к ним, говорю “Христос народився” а они мне – “Славімо Його”, ну я как чкурнул, а сам думаю :”Хpe**н меня догоните!!!”

Джерело

Вчора ввечері йшла додому з роботи. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить чоловік. Точніше повзе чоловік.

За матеріалами

Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед. Перша думка: п’яний! Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота. Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний?

Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Його гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний. Підходжу і боязко питаю: «Ти в порядку?» Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.

– До-по-мо-жи-встати, – каже хлопець, прожовуючи частину літер. Руки його скорчені. Ноги теж. Він хвоpий на ДЦП. З народження.

Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною, вимазаною рукою. Від нього пахне супом.

– Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі.

– Я пішов по хліб. Мачуха хвoріє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зміг. – відзвітував хлопець.

У цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.

– Далеко живеш? – питаю я, прикидаючи, що мені робити з ним.

– Та ні, гeн. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.

– Пішли, – погоджуюся я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.

– Як звуть тебе?

– Олег.

– З ким живеш, Олег?

– З мачухою. Вона захвopіла. Потрібен хліб.

– Ти пішов по хліб, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я хід подій.

– Так.

– А зазвичай хто купує хліб?

– Мачуха.

Ми йдемо вздовж багатоповерхівки. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я – святкова вся, з презентації.

Ми підходимо до потрібного під’їзду.

– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені. – Олег повертається до мене відстовбурченою кишенею.

Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні перила. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами.

Я відкриваю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо в передпокій. Пахне супом.

Слабкий крик з кімнати:

– Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?

Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири.

Олег хвopий на ДЦП. Він дві години тому вийшов по хліб в магазин навпроти. Нормальній, здoровій людині збігати туди – 10 хвилин. Але Олег хвopий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб.

І він пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. Прямо по брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І всім було ніколи допомогти встати тому, хто впав. Ні-ко-ли.

Я вражена. Не можу поки сформулювати думки. Напевно тому, що всім навколо немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. Брудного, скорченого. Тому що кожний, хто проходив повз впевнено вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», Що виправдовує його бездіяльність.

Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа – йому треба купити хліб.

Боже мій, що це було?

Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відкриває. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким нашкрябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам – у нього скорчені руки, йому не дотягнутися).

Мені ніхто не відкриває. Напевно, Олег миється. А мачуха хвoріє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон і ще якесь печиво, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом.

Тримайся, Олег. І більше не падай.