Згадую один з літніх днів 2014 року, коли збирала сина на війну. Зашивала у форму таблетки-гормони (багато пластинок), бо у нього немає щитовидної залози (був рак, видалили) і без тих пігулок на 14-й день людина помирає. Міг не йти – за таку хворобу в армію не беруть категорично.
Написали у військкомат заяву, що реально оцінюємо ситуацію і самі несемо відповідальність за здоров’я сина (яка іронія, людина йде вмирати за державу, а ми несемо відповідальність за здоров’я).
Тремтіли руки, голос пропав. Бо якби заговорила, то кричала б і ревіла. А не можна – син повинен бути мужнім, знати, що ми з Юрою його рішуче підтримуємо і гордимось.
Юра просто не спав. Ходили з Сашком до воєнторга, скуповувалися для фронту. Знайшли йому натівську форму, міцні зручні берци, каску. Хтось передав бронежилет, надійний, закриває від шиї і нижче пояса. Юра особисто завіз Сашка в учебку. Син попав в артилерійську батарею, стояли в Пєсках, підтримували вогнем наших кіборгів. П’ять місяців безсонних ночей, п’ять місяців прощання, п’ять місяців страшних прокльонів Путіну.
Через місяць мені подзвонили співробітники компанії, де я працювала. Директора забирають на фронт. Пройшов на Житомирщині підготовку, направляють під Донецький аеропорт (хлопці зі спецпідрозділу, розвідники, мають спеціальні навички). Знаю його особисто. Грамотний технар, високоосвічена людина. Дружина вагітна. Чекають дитину.
Іду на зустріч, везу такий самий бронежилет, каску, натівську форму, берци. Збираю як брата, не плачу. Руки тремтять, змогла тільки видавити: «Бережи себе!». Пішов…
Яка дивна доля! Який тісний чудернацький світ!
І син, і Женя (директор) були один від одного на відстані 10 кілометрів. Син в Пєсках, а Женя – в Донецькому аеропорту, кіборг.
Розповідав скупо. Їх привезли на місце і загрузили в БМП, щоб перекинути в приміщення аеропорту (тоді ще не руїни). Їхали через злітну полосу швидко. На середині поля заглохла машина. Тоді все глохло, бо нормальну техніку або порізали, або продали (Гриценку привіт!). І хлопці в закритій наглухо машині, необстріляні, ошарашені, наче в броньованій труні, чекали смерті. Під щільним обстрілом щосекунди прощалися з життям, близькими. Просто глупо, несправедливо ВМИРАЛИ!
Спас їх танкіст, який одержимо вилетів танком на цю прокляту полосу і відтаранив їх прямо до приміщення аеропорту. І зразу в бій. Ні секунди, щоб огледітися, щоб зорієнтуватися. Вбиваєш ти або зразу – тебе! Вбиваєш тих, хто щойно обстрілював твоїх побратимів на полосі. Вбиваєш тих, хто посмів вбивати наших громадян. Хто бомбив наші села і міста. Хто підривав на мінах мирних людей і виставляв як заслони перед танками жінок і дітей.
Вони, ці кіборги, не народилися для війни, вони не мріяли стріляти і ненавидіти. Вони ПРОСТО виконали свій ОБОВ’ЯЗОК – захистити Батьківщину, вони просто «віддали душу й тіло» за нас. Вони, чорт забирай, показали чого вартує Українець! Показали з чого ми, громадяни своєї країни, зроблені: з волі, з гордості, з любові, впертості, одержимості, зухвалості, з віри в свою Перемогу (не просто бажання миру!).
Вони – символ нашого справжнього українського духу і патріотизму. І неважливо, якою мовою ми розмовляємо. Ми всі маємо ПРАВО в України на такий патріотизм.
Серед цих кіборгів був і Олег Гервас. Вони були останньою групою, яка захищала Донецький аеропорт і вижила. Захищала уже руїни, але НЕ ЗДАЛАСЯ! Їх вивезли у супроводі місії ОБСЄ. Українці вшанували їх як героїв. Вони такими і є…
… Портрети діток кіборгів та інших воїнів, які загинули за нас, висять у мене в кабінеті. Я кожен день дивлюся в їхні очі, коли заходжу у свій кабінет зранку. Вони не дають розслабитися, вони дають відчути як мало ми ще зробили для нашої перемоги, як мало ми пройшли, щоб перетнути її, цю точку неповернення, у наших змінах…
Звертаюся до Яценко Антон, мого колеги, який несправедливо образив Олега Герваса, кіборга і воїна.
Антоне, ми з тобою зробили багато хороших справ. Прийняли закони, що захищають дітей, допомогли хворим дітям, підтримали ветеранів АТО і їхні сім’ї.
Знайди в собі мужність вибачитися… Подумай і прийми правильне рішення.