Я недавно повернувся з фронту, від хлопців.
Був в Широкіному.
Так от – там перед виїздом з Маріуполя перед блок-постом є невеличкий супермаркет.
І коли наші бійці їдуть на ротацію, то зупиняються щоб там купити собі смаколиків і мінералки.
Я їхав з ними і зайшов разом щоб кави сьорбнути на доріжку.
Так от стоять в черзі до каси наші морпіхи в брониках із автоматами і кулеметами. А між ними стоять місцеві. Теж в касу. Ну і розмовляють звісно. Я собі каву попиваю і ті розмови слухаю. Всяке говорять. І добре і не дуже. Але то життя, нікуди від того не дінешся. Коли всі бійці вже сплатили за покупки і вийшли,то в черзі залишився останній молоденький солдатик із пакетиком цукерок і автоматом в руках.
Саме цей момент вибрав місцевий “мужичок” в спортивних штанцях з пивом,ковбасою і чіпсами, щоб завести із солдатиком розмову “за жизнь”.
– Вот пасматрі, боєц, ми же всє братья – і русскіє і украінци і бєлоруси! Што нам дєліть? Зачєм ваєвать? Вот зачєм ти воюєш? Зачєм ти сюда, к нам прієхал? Тут наша зємля, русская ! Вот жилі сєбє, дружно, пока ви сюда нє прієхалі! Вас же нє звалі?”
Ну і все в такому ж ключі.
Солдатик мовчав і не реагував. Тільки дивився через скляні стіни на товаришів, які вантажились в “Урал” із своїми кулеметами, гранатами, броніками, кока-колами і бананами, щоб поїхати в саме пекло під кулі снайперів і мінометні обстріли і стати живим щитом перед Маріуполем.
– Вот у тєбя автомат. Ти в ково стрєлять собрался? В братьєв своіх? В русскіх? Єто же кієвскіє власті і бандеровци нас лбамі сталківают! Єто вєдь не украінская зємля і окупанти здєсь ви!”.
Черга із місцевих таких же “ватних мужичків” схвально закивала і загуділа.
Солдатик мовчав, тільки нагнув голову у важкому шоломі.
Тільки жовна грають на щоках.
Я покинув свою недопиту каву і рушив до нього щоб якось захистити, адже він ще хлопчик молодий, хоч і з автоматом. Куди йому сперечатися із такими упоротими ватними сепарами ? Які знайти аргументи і слова?
І раптом це “дитя із цукерочками” повертається до ватника, дивиться йому в очі і каже:
“Ти в морду хочеш? То я дам!”
Геть не лагідно і не толерантно.
І я бачу перед собою вже не дитину, не хлопчика, не безпомічного юнака, а Воїна, Героя, Захисника. Того, хто “Двічі не вмирати”, того, хто “Козацька потилиця ворогам не хилиться!”, того, хто “вшрамся та не дамся!”.
Із шевроном морської піхоти “Вірний завжди”.
Бачу обстріляного ветерана, молодого, але із блиском криці в погляді. Із бойовими побратимами в “Уралі” з кулеметами, гранатами, броніками , бананами і незламним веселим козацьким духом. І з мечем-автоматом і пакетиком цукерочок в руках.
І це не я його хочу захистити, а він мене. І всіх нас.
І захистить, і не злякається.
А так , мовчки нагне голову, заграє жовнами, і дасть в морду всякому, хто захоче посягнути на Україну, порве на шмаття і не відступить ні перед ким.
Бо “Вірний завжди”.
Сашко Лірник