Продовження
Повертаючись до подій літа 1941 р. слід особливо акцентувати увагу на тому, що румунські війська не зупинилися на Дністрі, а зі сходу почали окупувати територію, що простягалася до Південного Бугу і далі до Дніпра. На основі опосередкованої пропозиції Гітлера, висловленої ним у листі на адресу І. Антонеску від 27 липня 1941 р., останній фактично самостійно прийняв рішення щодо участі у подальших військових діях на території України. Починаючи з липня 1941 р., 3-я румунська армія, разом з 11-ою німецько-румунською армією, спрямувала свій наступ на схід і за короткий час досягли Південного Бугу, а 4-а румунська армія самостійно вела бої за Одесу, героїчна оборона якої тривала з 14 серпня до 16 жовтня 1941 р. Румунський автор Е. Мезінческу справедливо пише, що ніхто напряму не просив кондукетора продовжувати військові дії на території України, яка знаходилася на схід від Дністра. Це було самостійне рішення І. Антонеску, за яку румуни дорого поплатилися: лише у військових операціях за Одесу румунська сторона втратила 17 729 вбитих солдат та офіцерів, 63 345 — поранених та 11 471 — який безслідно пропав.
Усьому світу добре відомі жорсткі репресивні заходи, що були застосовані румунською окупаційною армією на виконання особистого наказу І. Антонеску всього через п’ять днів після захоплення Одеси: за кожного румунського або німецького офіцера, який загинув під час вибуху румунсько-німецької комендатури у місті 22 жовтня 1941 р., було страчено по 200 одеських мешканців, а за кожного солдата — по 100 осіб. Унаслідок цієї операції було розстріляно, повішено або спалено живими від 30 до 72 тис. чоловік, у тому числі старих людей та дітей. До кінця березня 1942 р. у результаті знищення й відправки в табори смерті населення Одеси зменшилося на 400 тис. осіб.
Не менш жорсткою виявилася й румунська окупація протягом 1941-1944 рр. регіонально-історичної провінції Трансністрія (Задністров’я) – ця назва на той час була надана румунами українським землям межиріччя Дністра і Південного Бугу, а також території нинішнього Придністровського регіону Республіки Молдова. Ці землі були тимчасово підпорядковані Румунії як компенсація за її згоду на подальшу участь власної армії у військових діях проти Радянського Союзу за Дністром. Згідно з румунсько-німецькими «Домовленостями щодо безпеки, врядування та економічної експлуатації території між Дністром та Бугом (Трансністрія) та Бугом і Дніпром (Бузько-Дніпровський регіон)», підписаними у формі угоди 30 серпня 1941 р. у м. Бендери, за результатами переговорів між німецьким генералом Хауффе та румунським бригадним генералом Тетенару, територію Трансністрії не було включено до складу Румунії, як це сталося з землями Бессарабії і Північної Буковини. Фюрер дозволив І. Антонеску створити лише адміністративно підпорядковану Румунії провінцію Трансністрія. Оприлюднені невідомі раніше документи про діяльність І. Антонеску переконливо доводять, що він особисто та керований ним злочинний уряд задовго до початку ІІ світової війни чітко сформулював власні агресивні плани щодо українських земель Дністровсько-Бузького межиріччя. Так, у Пам’ятній записці кондукетора до фюрера від 23 квітня 1941 р., за словами згаданого вище М. Антонеску, «ми уточнили права румунів щодо населення Трансністрії», що яскраво розкриває окупаційну сутність політики Румунії того часу щодо українських територій. Проблематика українських земель Дністровсько-Бузького межиріччя особливо активно стала розглядатися на засіданнях Ради міністрів Румунії із підходами румунських окупаційних військ до Дністра у серпні 1941 р. Зокрема, відповідні доповіді були заслухані на засіданнях від 7, 20 та 26 серпня того року, а 5 вересня сам І. Антонеску зазначив таке: «Фюрер, у листі, що надіслав мені, просив, чи я зможу взяти на себе військову охорону території півдня України, охоплену між Дністром та Дніпром… Природно, що я не міг відмовити у цьому проханні. Проте, погодився лише на половину. Я сказав: беру на себе військову охорону всього регіону між Дністром та Дніпром, але врядування та організацію економічного життя беру на себе лише у частині, яка простирається між Бугом і Дністром, тобто у Трансністрії…».
Внаслідок узгоджених дій між румунським та німецьким командуванням 3-я румунська армія розпочала окупацію української території між Дністром і Південним Бугом вже 17 липня 1941 р., 11-а румунсько-німецька армія — 18, а 4-а румунська армія — у перших числах серпня. Після жорстоких боїв на відомій оборонній «лінії Сталіна» у Вінницькій області румунські окупанти 19–21 серпня 1941 року перейшли Буг, прямуючи до Дніпра. У цьому контексті не можна не погодитися з думкою згаданого вище румунського дослідника К. Кіріцеску про те, що «перетинаючи Дністер, а потім Буг, а з часом і Дніпро, звершувалася виправдана війна за повернення Бессарабії і починалася агресивна війна: ми приєднувалися до ідеологічної війни та за «життєвий простір», що лягало в основу німецьких дій». Тоді не лише Бі-Бі-Сі з Лондону, але й румунська преса справедливо ставило питання «Чого шукати за Дністром?», що, по суті, відображало негативне ставлення переважної частини населення Румунії до окупаційних дій воєнного диктатора І. Антонеску.
Виконуючи прямі вказівки кондукетора, губернатор Трансністрії Г. Алексяну за короткий час організував врядування провінцією як на центральному, так і на місцевому рівнях. Так, не без його участі 4 вересня 1941 р. при Раді міністрів Румунії було створено Військово-цивільний кабінет для адміністрації Бессарабії, Буковини і Трансністрії на чолі з генеральним секретарем Ради міністрів Румунії О. Вледеску – другом М. Антонеску та близьким соратником І. Антонеску. Так, у Трансністрії, під керівництвом військового коменданта, генерала Н. Мачіча, були розміщені та діяли протягом всього періоду окупації три румунські дивізії, а саме: на півночі, з центром у м. Тульчин Вінницької області – І дивізія під командуванням полковника А. Наста; у центрі регіону, у м. Балта – ІІІ дивізія під коман – дуванням полковника Д. Поліхрона, а на півдні, з центром у м. Березівка – ІІ дивізія під командуванням генерала П. Вледеску. Місто Одеса мало окремого коменданта – на початку румунської окупації ним був генерал Н. Глогожану, а після його загибелі – Н.Гінерару.