– Любочко, ти куди така красива, – запитала сусідка примруживши одне око.
– До Митька, приїжджає він сьогодні! – сяючи відповіла я.
– Не ходи туди мила, приїхав він, та не сам з молодою дружиною.
– Ви щось плутаєте Клавдіє Михайлівна, яка дружина, я про нареченого свого кажу вам, тітки Катиного сина.
– Ох Люба, Люба, всі вони такі, мій теж втік, сина одна піднімала, – махнула рукою жінка і пішла в будинок, закривши за собою хвіртку.
Не повіривши сусідці я попрямувала до будинку свого нареченого, йшла, відчувала як всі озираються вслід та перешіптуються. Серце тьохнуло – невже правда!
А далі пам’ятаю як уві сні: стежка, по якій стільки разів піднімалася до будинку, що став рідним Міті, ось і голос тітки Каті, чоловічий сміх, веранда, на якій ми любили пити чай, а за столом сидить в колі, що стали такими близькими за п’ять років людьми – інша.
Кинулася я чимдуж бігти назад манівцями, щоб ніхто не бачив, не сміявся мені вслід, не перешіптувався.
З Митьком ми дружили зі школи, наші сім’ї добре знали один одного, і провівши коханого в армію, я налаштувалася на те, що по приїзду його додому ми зіграємо весілля. Мати потихеньку почала готувати посаг, а я писала щодня довгі листи і бігала відносити їх на пошту.
Чим ближче до дембелю, тим рідше Митька мені писав. А останні місяці і зовсім була повна тиша.
– Так загубилися напевно, Любаш, – говорила з посмішкою Катерина Єгорівна – ну, вище ніс, йдемо чай пити.
Тітка Катя прибігла до нас на наступний ранок, обняла мене і заплакала.
– Сирота вона, Любушко, та ще при надії, не зміг він її залишити і тобі побоявся написати.
– Не плачте, ви тут не винні, їду я, в місто, до брата, не можу тут більше, важко мені.
У відповідь Катерина Єгорівна притиснула мене до себе і прошепотіла:
– Якщо що потрібно буде Люба, ти не соромся, ми ж як рідні майже стали.
Я, подякувала жінку і того ж вечора стала збиратися, в місті у мене жив старший брат з дружиною, у нього і вирішила зупинитися спочатку.
Ігор з Іриною зустріли мене добре, брат поклопотався на заводі, де працював, за мене, і вже через тиждень я вийшла на стажування. Робота мені подобалася, а найголовніше займаючись справою, я забувалася, і час пролітав швидше, а на серці ставало з кожним днем все легше.
Незабаром мені почав приділяти знаки уваги мій начальник Валентин Іванович. Про нього я знала тільки те, що він розлучений і у нього є маленька дочка. Спочатку відштовхувала його, а потім прийняла запрошення повечеряти разом. Так і почався наш роман. Валентин залицявся дуже красиво, він був галантний, ввічливий, тактовний.
Через кілька місяців чоловік зробив мені пропозицію.
Свататися поїхали в село, і залишилися там на кілька днів.
– Доню, чула новину? – того ж вечора тихо сказала мама.
– Ні, так я і не бачила нікого ще крім вас, – посміхнулася я.
– Митькина дружина сина наpoдила, а через кілька днів її і слід прохолов. Кинула і чоловіка і сина.
– Мамo, це не наша справа, у мене інше життя, не нагадуй, будь ласка, мені більше про нього.
Говорила то одне, а серце раптом защеміло, захотілося встати і побігти по знайомій стежці, як в старі добрі часи. Але поруч сидів інший, вибір свій я зробила і міняти нічого не збиралася.
Весілля зіграли пишне, веселе, Валентин орендував дорогий ресторан на вечір, купив мені найкрасивішу весільну сукню, яку тільки можна було знайти в нашому місті.
Я переїхала в його квартиру, почалося у нас сімейне життя. Незабаром наpoдилася донька, і так вона була схожа на мене, що чоловік запропонував назвати її так само Любою.
Після наpoдження дочки Валентина нібито підмінили, він став вuпuвати, ми часто сварилися, не так я собі уявляла сімейне життя, не думала, що все може змінитися в одну мить. А потім зателефонувала незнайома жінка, і повідомила, що у мого чоловіка є інша.
Зібравши речі, я забрала дочку і пішла.
Минуло багато років, моя дочка виросла, не буду розповідати про всі випробування, через які мені довелося пройти, для того, щоб у неї був дах над головою і все необхідне. Я працювала на кількох роботах, орендувала десять років кути, поки не купила своє житло. І навіть тоді мені не хотілося повертатися в село, я хотіла, щоб всі думали, що у нас все добре.
Коли Любі виповнилося вісімнадцять вона повідомила, що познайомилася з хорошим хлопцем і хоче нас познайомити.
– Мам, він виріс в селі, там, де живуть наші бабуся з дідусем.
– Так? Який збіг. А як його звати?
– Діма, він чудовий, ось побачиш.
А напередодні нашого знайомства дочка радісно повідомила, що хлопець буде не один, а з батьком.
– Що ж, значить у хлопця серйозні наміри до тебе донечко. Мені вже стає цікаво, що ж за наречений такий у тебе, ти його так хвалиш завжди, – посміхнулася я.
Чомусь в той день я не знаходила собі місця, кілька разів приймалася за прибирання вже тепер сяючої квартири, з Любою ми накрили стіл і сіли чекати гостей.
Через півгодини у двері подзвонили, на порозі стояв високий симпатичний молодий хлопчина.
– Дмитро, дуже приємно, – представився він.
А слідом за ним увійшов він, ні, я не помилилася, це був Митя, трохи постарілий, але все ще той, все ще коханий Митька.
– Ти? – тільки й вимовила я.
– Ну здрастуй, Любо, скільки років минуло, а ти зовсім не змінилася.
З тих пір ми не розлучаємося, напевно краще пізно, ніж ніколи. Наші діти одружилися, давно живуть окремо, у них вже з’явилися свої діти. А я нарешті зрозуміла, що таке справжнє жіноче щастя, те, до якого я йшла все життя і лише завдяки нашим дітям, знайшла його знову.
Джерело:osoblyva.com
