Словечко

Заміж я вийшла досить рано. З чоловіком ми дружили ще зі шкільної парти. Закінчили один інститут, разом працювали. Потім мені довелося залишити роботу: нарoдилася донечка, незабаром син. Чоловік заробляв гроші, на мене лягли домашні клопоти. Я завжди намагалася підтримувати у хаті лад, наварити, попрати, поприбирати, приділити чоловікові якомога більше уваги. Жили ми гарно, іноді знайомі дивувалися, як, мовляв, після десяти років спільного родружнього життя можна зберегти такі щирі почуття.

А потім у дім прийшла бiда. Вaжко зaхворіла донечка. Дов­гими місяцями лежала я з Іринкою у лiкарні. Бачила, як щоразу все більш пригнiченим приходив до нас чоловік. Я розуміла, що йому важко: тепер і робота, і турбота про сина, домашні клопоти лягли на його плечі. Але ж, з іншого боку, на волосинці трималося життя нашої дівчинки. Мені теж було нелегко – щодня, щогодини бачити її стрaждання.

Врешті, Бог допоміг нам і ми вийшли з лікарні. Донька потребувала постійного догляду. Зрозуміло, більшість моєї уваги була спрямована на дівчинку. І тут я раптом дізнаюся, що останнім часом чоловік шукав утіхи в обіймах іншої жінки. Пояснення було банальне і просте, мовляв, він стомився, йому треба було, аби його хоч хтось пожалів.

Що тут скажеш? Розлучилися ми тихо-мирно. Коли чоловік зібрав свої речі, я навіть не плакала – мої сльози, напевно, вилилися у лiкарні. Тільки серце затерпло у грyдях тяжким каменем.

Ми залишилися утрьох. Не буду описувати, як мені було гірко. До того ж, місто наше невелике, і я часто зустрічала їх удвох: свого Івана і ту, на яку він проміняв мене і дітей.

Так минуло майже два роки. Інколи до мене доходили чутки, що в Івана не ладиться нове сімейне життя, що у цієї жінки він, мовляв, не перший і не останній. І справді, якось вранці Іван перестрів мене на вулиці. Дивився винувато і жалісно. «Прости мені, Надю. Але без тебе і без дітей я не можу», – казав. Пояснював, що помилився, а тепер дуже розкаюється. Бiль, обрaза, сльoзи душили мене. Як він тільки посмів?

І все-таки Іван почав частіше заходити до дітей. Я не могла йому цього заборонити, адже він їх тато. І бачила, як діти, а особливо син, чекали його приходу.

Я пішла на сповідь до священика. Швидше це був монолог моєї збoленої дyші. Я вдячна священику, що вислухав мене, і не один раз. Ця людина за допомогою Святого письма мудро переконала мене, що стрaждання не минуть, якщо я постійно буду жити з образою. І, коли чоловік у черговий раз прийшов благати пробачення, я простила.

Нелегко було це зробити, дуже нелегко. Але тепер мої діти знову мали тата. Вони горнулися до нього, повірили мені, що їхній тато дуже хороша людина, а те, що трапилося, просто прикре непорозуміння. Врешті, хто не помиляється у житті?

Не повірите, я знайшла у дyші затишок і спокій – Іван турбувався про дітей, про мене. Так минуло п’ять років. А потім доля знову кинула тяжке випробування. Тепер захвoрів Іван. Знову лікaрні, довгі безсонні ночі. Оперaція одна, друга. Згaсав мій Іван на очах і котрогось дня чоловіка не стало.

Я часто ходжу до церкви. Ставлю свічки за yпoкій Іванової дyші. І щоразу вдячна священику, який переконав мене, що прощати – це набагато ліпша і благородніша справа, ніж усе життя нести у серці образу. До речі, недавно у нашій сімї нарoдилася внучка. Думаю, Іван би щиро порадів її появі на світ.

А ще хочу процитувати, навіть не знаю ким написані чи мовлені, слова: «Господи, відкрий людям очі. Покажи їм, що рай треба створювати не на небі, а в серці своєму». Хіба не так? Хіба не треба усім нам бути добрішими, милосерднішими один до одного? Уміти прощати, любити і розуміти?

Автор – Надія С., м. Теребовля

Фото ілюстративне

Джерело

Члена політради опозиційної партії “Єдиний національний рух”, яку очолює екс-президент Грузії Міхеіл Саакашвілі, колишнього міністра культури Ніколоза Руруа знайшли мертвим у його будинку в Тбілісі.

Про це повідомляє 4 грудня видання “Грузія онлайн“.

Руруа було 50 років.

Точна причина смерті поки не встановлена. За попередньою версією, озвученою грузинськими ЗМІ, причиною міг стати серцевий напад.

Ніколоз Руруа почав свою політичну кар’єру в 2001 році, активно співпрацював з Міхеілом Саакашвілі та Зурабом Жванія. Після “Революції троянд” 2003 року його став депутатом парламенту.

Він був автором ідеї створення в Тбілісі Музею радянської окупації, одним з ініціаторів перенесення пам’ятника Йосипу Сталіну з головної площі Горі на територію його музею.

У 2009 році Руруа був призначений міністром культури. Обіймав цю посаду аж до зміни влади в Грузії в 2012 році.

Священик собору Воскресіння Господнього, що у Тернополі, протоієрей Євген Заплетнюк на своїй сторінці у Facebook опублікував досить кумедне відео. Він назвав його «Випадковий шлюб».

На відео під час церковного шлюбу наречений з’явився біля своєї молодої в останній момент, саме, коли священик питав, чи «без примусу і зі своєї доброї волі він бере цю жінку за дружину», а до цього біля неї стояв зовсім інший, очевидно, свідок. Тож, чоловік «мало не попався» і не одружився випадково.

«Мало не попався бідний чоловік», – жартома написав отець Євген.

За кілька годин ролик набрав більше 8,6 тисяч переглядів.

Цінуйте своїх літніх батьків не дивлячись на їх вік. Вони жили заради вас.

Син, вирішивши, що його батько вже зовсім старий і є тягарем для нього, здав його в будинок для людей похилого віку.

Його п’ятирічний син питає:

– Ти записав адресу, куди ти відвіз дідуся?

– Ти хочеш його відвідувати?

– Я хочу знати, куди мені потрібно буде відвезти тебе, коли ти станеш стареньким.

Син дуже правильно поставив питання батькові. Тому що як вчинеш ти, так і вони зроблять з тобою. Потрібно подавати хороший приклад своїм дітям щоб вони з малу розуміли що батьки це святе і що не потрібно від них відвертатися коли вони старіють, а навпаки приділяти їм свою увагу і любов.

Любіть своїх батьків вони у вас одні, і ніхто вас так не зрозуміє і не підтримає як батьки.

Член фракції Народний фронт Михайло Гаврилюк знову широко обговорюється в соцмережах після того, як його дружина Ярина, яка в даний час чекає дитину, опублікувала відверті фотографії чоловіка на своїй сторінці в Facebook.

Подружжя Гаврилюк відпочивали в болгарському Созополі. Там Ярина і відобразила чоловіка в купальних плавках і з книгою в руках.

Подаємо мовою оригіналу:

Дело было утром. Аэропорт Мюнхен. Почти одновременно отправляются два рейса: МАУ в Киев и S7 в Москву. Очередь на паспортный контроль. Стоять минут 40. Но есть быстрая линия для людей с инвалидностью. И в нее почему-то ломятся очевидно молодые и здоровые люди. Их не подзывал пограничник. Догадываетесь, кто? Человек по 10 с каждого из этих двух рейсов я точно насчитал, пока час стоял в очереди. Ну почему?

Почему европейцу не приходит в голову так позориться? А в постсоветских мозгах такая примитивная хитрож…ость – норма. Вы часик постойте, а я “типа инвалид” пройду без очереди. Удостоверения подтверждающие не спрашивают, значит можно? Стыдно. Обидно.

Мне вообще сегодня все утро стыдно и обидно. Встал рано и весь час-пик провел в мюнхенском трафике. Велосипеды, как же их много и как все здорово организовано! Люди массово ездят на работу на великах, потому что знают, что их учитывают, уважают и они доедут живыми. Везут на велоколясках детей в садики.

Видел, как мама везла двойняшек в специальном двухместном велокресле, которое крепится спереди. Видел велоприцеп для ребенка. Такое на наших дорогах – смерть. На европейских – стиль жизни и свобода. Мюнхен я знаю плохо и пару раз спутал ряды. Но мне не сигналили и не кричали: “Урод, куда прешься? Понаехали!”. Меня с улыбкой пропускали.

Агрессия, эгоизм, привычка игнорировать правила и думать только о себе – все это у многих “постсоветских” в крови. В общем, менталитет. Пока он не изменится, дела не будет. Все с удовольствием ругают президента и власть, списывая проблемы на них. “Страна у нас такая”, – любят говорить многие.

Друзья, страна – это её граждане. Мы с вами. Да, с президентами нам жестко не везет. Но глядя на то, как наши люди занимают места для инвалидов, не уступают места женщинам в транспорте и уродуют подъезды, в которых сами живут, а еще все время всем недовольны, я понимаю: никакое правительство страну не изменит, пока мы сами не изменимся. Надо начинать с себя. Каждый раз после Европы мне грустно. Иногда, начиная с самолета.

Сегодняшний пример. Я всегда заранее регистрируюсь на рейс и выбираю место возле иллюминатора. Прихожу – занято. На наших рейсах такое часто. Вежливо прошу пересесть. В ответ мне как бы с упреком указывают на место возле прохода с ремарочкой: “Так вот такое-же место, сидите тут, или вам именно у окна приспичило?”. Узнаю наших.

Идя против правил, люди пытаются выставить идиотами других, а себя оправдать. В любой ситуации. Культура начинается с мелочей. Таких, как сесть на место, номер которого у тебя в билете, а не то, которое больше понравилось. С расчетом: “а может проканает”.Это так же просто, как чистить зубы, мыться каждый день и не носить одни носки по 3 дня, особенно в жару, заставляя людей в общественном транспорте зажимать нос и отходить в сторону.

Президент, парламент и материальное положение тут ни при чем. Не президент паркуется на газонах и мочится в лифтах. Не из-за бедности после пикника в парках и лесах люди оставляют мусорные кучи. Депутаты не мешают собрать мусор в пакет и унести с собой. Простите за эмоциональность и грубоватые выражения. Какая-то безнадега. Честно. Хоть не летай в Европу, чтобы потом не расстраиваться, и чтобы не было стыдно. Такие мысли. А вот уже прилетел и не смотря ни на что понимаю, что обожаю свою страну. Только надо нам с вами как-то людей перевоспитывать. Не всех, но многих.

Джерело