Словечко

Моя мати була подругою одруженого чоловіка, від якого я і народився. Скільки себе пам’ятаю в дитинстві, постійного житла у нас не було, весь час поневірялися і орендували квартири.

Коли мені було п’ять років, мати познайомилася з черговим чоловіком і захотіла бути з ним, але він поставив їй умову, що візьме її, якщо вона буде сама.

Та легко і просто проміняла мене на цього мужика. Привезла мене до мого батька, давши в руки всі необхідні документи. Вона подзвонила в двері його квартири, почула звук замку і втекла. А я залишився стояти.

Двері відчинив батько і оторопів побачивши мене. Він зрозумів відразу, хто я. Завів в квартиру. Його дружина прийняла мене добре – так, як і їхні діти, дочка і син. Батько хотів спочатку віддати мене до притулку, але його дружина не дала цього зробити, сказавши, що я ні в чому не винен. Просто свята жінка.

Я спочатку чекав свою рідну матір, думав, що вона ось-ось повернеться. А потім перестав, і почав дружину свого батька називати мамою. Мій рідний батько не мав ні до кого зі своїх дітей теплих почуттів, не кажучи вже про мене. Мене він вважав зайвим ротом, але продовжував утримувати, як і інших членів сім’ї.

Сам він був досить-таки деспотичною людиною. Коли приходив додому, ми замикалися всі разом в дитячій кімнаті і намагалися не попадатися йому на очі. І коли він все-таки пішов до чергової молодої коханки, ми всі зітхнули з полегшенням.

На той момент ми вже були майже дорослими. Сестра і брат закінчували школу. За збігом обставин, ми були ровесниками, тому я теж готувався до випускних іспитів в школі. Ось так, троє випускників. Ми допомагали одне одному, підтягуючи з предметів.

Кожен з нас мріяв вступити до престижного інституту. Батько, хоч і не був з нами ласкавий, але оплатити навчання обіцяв і дотримав свого слова. Ми вступили і вивчилися, отримавши ті спеціальності, про які мріяли. А потім сталося так, що наш батько пoмер. Після нього залишився хороший спадок.

Його останній коханці не дісталося нічого – вона просто не встигла його одружити на собі. Ну а ми всі стали повноправними господарями його фірми і грошових рахунків. Ми продовжили розвивати бізнес. І настав той момент, коли потрібно було їхати за кордон, відкрити філію. Вирішили, що головним в тій філії буду я. Я запропонував забрати з собою нашу маму – вона як ніхто інший, гідна була поїхати в теплу країну. Мої сестра з братом, підтримали мою ідею.

І ось настав той момент, коли ми повинні були їхати. І тут раптом намалювалася моя рідна мати. Я впізнав її відразу. Моя дитяча пам’ять закарбувала її образ на довгі роки. Вона вирішила раптом згадати про мене, дізнавшись, що я їду:

«Синку, я твоя справжня мати! Невже ти забув мене? Ти став таким дорослим. А я так сумувала і переживала, як ти живеш. Давай нарешті житимемо разом!».

Я вражений був її нахабством:

«Звичайно я пам’ятаю тебе! Пам’ятаю, як ти тікала від дверей, залишивши мене зовсім ще маленьким. І ти мені не мати. Моя мама зараз, їде разом зі мною. А тебе я навіть знати не хочу».

Розвернувся і пішов. І ні краплі не шкодую про це. Моя мама – та, що не побоялася взяти дитину свого чоловіка від сторонньої жінки, яка виховала мене в любові і ласкі. Ми поїхали з нею в іншу країну. Там я зустрів свою майбутню дружину. А заодно і маму видав заміж, за чудового чоловіка.

Діда Григорія я боявся з раннього дитинства. Будинок у нас на дві частини: в більшій жили тато, мама і я. У прибудові з невеличкої кімнатки і крихітної кухні – дідусь по батьківській лінії. По неділях вся сім’я обов’язково збиралася за загальним столом під час обіду – таке було правило:

– А правила порушувати не можна. Крапка! – говорив Григорій.

Ту розмову я не забуду ніколи. Мені тоді було років сім.

– Я покохав іншу жінку, а з тобою, Галю, розлучаюся, – холодно сказав мій батько. – Жити ми плануємо тут, в рідній домівці, а ти з Кирилом переберешся до своїх старих.

Мама, нахиливши голову, нічого не говорила, по щоках у неї текли сльози. Дід мовчав, потім вийшов на ганок, закурив, зло сплюнув, погасив цигарку і повернувся в будинок:

– Галю, – звернувся старий до мами. – Збери його речі. Негайно. Негайно.

– Не зрозумів? – обурився батько. – Це мій дім! Ми з молодою дружиною тут жити будемо.

– У тебе немає більше дому. Можеш йти на всі чотири боки. Зі своєю молодою дружиною. Я все сказав. Крапка! Ти ж знаєш, що зі мною краще не сперечатися? – старий якось дивно глянув на свого сина.

Погляд його був важкий.

– Знаю! Недарма тебе відьмаком називають! – скрипнув зубами від злості мій татусь.

– Я не відьмак! Я – відун. Багато знаю і передчуваю, – відрізав холодно Григорій і звернувся до моєї мами: – Галочко, я завжди мріяв про дочку. Не склалося. А ось тепер у мене є дочка. Нічого не бійся. Я завжди буду поруч, – поплескав її по плечу.

Батько поїхав з нашого будинку. Більше я ніколи його не бачив: він одружився і поїхав в ближнє зарубіжжя, а про те, що у нього є батько і син, – забув геть. Що ж, Бог йому суддя. Старий був суворий, суворий, але, як тепер розумію, справедливий. Я ж діда не любив! Варто було прогуляти уроки в школі, а він вже про це знав. І, звичайно ж, карав. Ніде правди діти, діставалося часто.

– Просачкував вчора? – строго питав у мене. – лупити не буду, я проти цих методів. Відпрацюєш.

Якби ви знали ці відпрацювання! То сусідській бабі Дусі паркан пофарбувати, то їй же води наносити, то корову пасти. А потім, ввечері, коли всі пацани в клуб йдуть, загін чистити. А це справа не з приємних! Але не послухатися не можна, старий Григорій не дозволить:

– Існують правила, а їх потрібно виконувати. Я все сказав. Крапка! – дідусь, як завжди, стояв на своєму.

Коли мені було років дев’ятнадцять, приятелі запросили на море. Мама була у відрядженні – відпрошуватися не було у кого. Так я наївно вважав. Виїжджати планував рано вранці, а на світанку в моїй кімнаті намалювався дід:

– Кудись зібрався? – тихо запитав він.

– Так. На море. З друзями! – різко відповів я. – А що? Не пустиш, чи що?

– Вгадав. Не пущу. Я все сказав. Крапка!

– Слухай, я вже дорослий! І не тобі вирішувати, їхати мені чи ні! Так що відчепися! – розкричався я на старого.

Схопив зібрану сумку і тільки хотів попрямувати до дверей, як ноги у мене буквально вросли в підлогу. Не міг і кроку ступити! А Григорій дивився на мене уважним поглядом.

– Тепер ти все зрозумів? Буде так, як я сказав! Ясно?!

А на наступний день з’ясувалося, що рейсовий автобус, на якому я планував їхати на вокзал, перекинувся: кілька людей загuнуло. Але тоді я ще не пов’язував ці два моменти: заборона діда і авapію. Зараз розумію: він це передчував і зупинив мене.

Кілька років тому старий пoмер. Чесно кажучи, хоч і соромно, я не особливо сумував: вже дуже складний був у нього характер. Я давно одружений, є прекрасна донька Галочка, названа на честь мами. Минулої зими ми з нею пішли кататися на санках з гірки неподалік від будинку.

На вулиці вже стемніло, а Галка все не хотіла йти. Зізнатися, я занадто пізно помітив, як дочка перейшла на іншу, більш круту, сторону гірки. Дівчинка лягла животом на санки і поїхала вниз. І раптом до мене дійшло, що санки летять прямо на жваву трасу! Здалеку я бачив, що дочка не могла зупинитися, лежачи на животі. Мені стало страшно! Я кинувся до неї, але відстань занадто великa.

Раптом санки несподівано зупинилися самі по собі. Я підбіг до доньки:

– З тобою все гаразд?

– Так звісно. Тату, а де дідусь?

– Який, дідусь? – я витріщив очі від подиву, так як ніколи не бачив близько.

– Ну … він вийшов на дорогу … якось помахав руками … і санки зупинилися. А ще щось сказав, не пам’ятаю що.

Я вирішив, що вона просто фантазує, а ввечері Галя прийшла до нас в кімнату і сказала:

– Я згадала, що казав мені той дідусь: «Не можна тут кататися. Це правил”

– «А правила потрібно виконувати»? – перепитав я дочку і додав: – «Я все сказав. Крапка”? Він так тобі сказав?

– Так, так і сказав! А ти теж чув? Він такий хороший. Відразу видно, що дуже добрий!

Я зрозумів: це був Григорій, він врятував мою дочку.

А потім задумався: адже завдяки дідові я теж залишився живий. Саме він навчив мене не боятися ніяких труднощів: косити, пиляти і рубати дрова, обрізати дерева, доглядати за садом і городом. Бути самим собою. Нічого в житті не боятися. Спасибі тобі, діду!

Архієрейський собор УПЦ Київського патріархату,що відбувся в четвер, 13 грудня, підтримав митрополита Переяславського і Білоцерківського Епіфанія (Думенка) як кандидата на пост предстоятеля єдиної Української православної церкви.

Про це повідомила “Українська правда“, посилаючись на джерела в УПЦ КП.

Один зі співрозмовників розповів журналістам, що процедура голосування була відкритою.

На соборі 30 архієреїв підтримали кандидатуру митрополита Епіфанія, 12 висловилися за висунення митрополита Луцького Михаїла.

Зазначається, що рішення собору УПЦ КП стосовно Епіфанія не означає, що на Об’єднавчому соборі із середовища Київського патріархату не може бути висунуто іншого кандидата.

Водночас, з огляду на найбільшу “квоту” УПЦ КП на соборі, її узгоджений висуванець має найбільші шанси стати предстоятелем – митрополитом об’єднаної УПЦ.

Хто такий Епіфаній

Патріарший намісник, митрополит Переяславський і Білоцерківський Епіфаній (Сергій Думенко) має лише 39 років. Він народився 3 лютого 1979 року в селі Вовкове Іванівського району Одеської областію

Він доктор наук із богослів’я, професор, ректор та професор кафедри біблійних і філологічних дисциплін Київської православної богословської академії, постійний член Священного синоду та голова Синодального управління у справах духовної освіти УПЦ Київського патріархату, член Вищої церковної ради УПЦ Київського Патріархату, намісник Свято-Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря (Київ).

Член Національної спілки журналістів України та Міжнародної федерації журналістів.

1996 року закінчив Старожадівську середню школу І-ІІІ ступенів (Сторожинецького району Чернівецької області), Київську духовну семінарію і Духовну академію.

Стажувався в Афінському національному університеті на філософському факультеті (Греція).

Обіймав посади секретаря-референта Рівненського єпархіального управління та особистого секретаря митрополита Рівненського і Острозького Даниїла, прес-секретаря Рівненського єпархіального управління. Був редактором інтернет-проекту “Рівне православне”.

Із благословення святійшого патріарха Філарета 21 грудня 2007 року архієпископом Переяслав-Хмельницьким Димитрієм у Михайлівському Золотоверхому монастирі пострижений у чернецтво з іменем Епіфаній на честь святителя Епіфанія Кіпрського.

6 січня 2008 року рукоположений патріархом Філаретом у сан ієродиякона, а 20 січня 2008 року в сан ієромонаха.

У січня 2008 року призначений секретарем патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета.

16 березня 2008 року возведений у сан архімандрита.

20 березня 2008 року призначений намісником Свято-Михайлівського Видубицького чоловічого монастиря міста Києва.

30 травня 2008 року призначений керуючим справами Київської патріархії.

21 жовтня 2009 року Священним синодом УПЦ КП обраний на єпископа Вишгородського, вікарія Київської єпархії. 15 листопада того ж року відбулася архієрейська хіротонія.

Рішенням Священного синоду УПЦ КП від 27 липня 2010 року призначений ректором Київської православної богословської академії та керуючим Переяслав-Хмельницькою єпархією.

17 березня 2011 року рішенням Священного синоду призначений головою Редакційного комітету.

17 листопада 2011 року Епіфанію присвоєне вчене звання професора Київської православної богословської академії.

23 січня 2012 року указом патріарха Філарета возведений в сан архієпископа.

Рішенням Архієрейського собору УПЦ КП від 28 червня 2013 року возведений у сан митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського та призначений Патріаршим намісником з правами єпархіального архієрея.

Рішенням Священного синоду УПЦ КП від 13 грудня 2017 року Епіфаній отримав титул митрополит Переяславський і Білоцерківський.

У науковому доробку митрополита Епіфанія понад 50 наукових публікацій, зокрема кількох монографій у царині православного богослів’я.

Митрополит Епіфаній (другий праворуч) на синоді УПЦ КП

Митрополит Епіфаній є активним церковним і громадським діячем, бере участь у багатьох наукових і просвітницьких заходах, своїм служінням здійснив значний особистий внесок у розвиток вітчизняної духовної освіти і науки та розбудову та зміцнення Української держави.

Крім багатьох церковних нагород, удостоєний державних орденів “За заслуги” ІІ і III ступенів, відзнак Уряду, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, командування Сухопутних військ ЗС України тощо.

ЕПІФАНІЙ ВХОДИТЬ ДО НАЙБЛИЖЧОГО ОТОЧЕННЯ ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА.

Раніше повідомлялося про наміри Філарета очолити єдину УПЦ.
26 жовтня на прес-конференції митрополит Епіфаній заявляв, що “це не виборча кампанія” і патріарх Київський Філарет буде єдиним кандидатом від Київського патріархату на Об’єднавчому соборі на предстоятеля Єдиної помісної православної церкви.

Об‘єднавчий Собор відбувся, очільника Української Церкви обрано. Ним став Митрополит Епіфаній, представник УПЦ КП.

Говорити можна дуже багато, момент дійсно історичний. Україна боролася за свою духовну незалежність з 1686 року.

Але саме в цю мить треба сказати про людину, яка пронесла ідею української помісної Церкви буквально на собі. Про того, хто пройшов через брехливі московські анафеми та зміг створити організаційну основу Церкви, без якої про жоден Томос сьогодні би не йшлося. Так, він робив це не один – але саме він був духовним лідером та наставником.

Патріарх Філарет сьогодні показав, що таке справжня любов до України та почуття відповідальності. Це приклад всім нам, в тому числі політикам, які часто через гординю тягнуть спільну справу на дно.

Вітаю всіх із цим знаменним днем. А Святійший Патріарх Філарет назавжди залишиться в історії творцем відродженої Української Церкви та великим українцем.

Андрій Іллєнко