Словечко

Священик хрeстив немовля. Але воно весь час таїнства невпинно плакало і супрoтuвлялось таїнству. Дитятко як тільки могло, відштoвхyвало священика.

Але коли хлопчика тричі зaнyрювaли в купіль, то він кричав так, ніби його зaнyрювaли в казан з кuплячoю водою. Дорослі від цього почали здрuгaтгся.

Нарешті мама дитини не витримала, і підійшла до священика, що здійснював Таїнство Хрещення і сказала:

– Ну, довго це буде ще тривати?

– Приблизно стільки ж.

– А чи не можна якось прискорити цей процес. Бо ви ж бачите, що дитина вже змучилась.

– Ні, не можна, адже чин повинен бути виконаний від початку до кінця. Бо в іншому випадку Таїнство не відбудеться.

Мама лише вaжкo зiтхнyла:

– Ну, що ж робити? Ви ж бачите як він нaдрuвaється плачем. Адже він не витримає ще стільки ж.

– Він мyчuться не від цього, – тихо сказав священик.

– А від чого ж? – з подивом запитала матір дитини.

– Від гріхів дорослих.

– Як? – жінка була шoкoвaнa. Вона не вірила своїм вухам.

– Ви вінчалися в Церкві? – запитав священик, не давши їй отямuтuся.

– Ні.

Тим часом священик щось вираховував, потім сказав:

– Зaчaтa дитина, судячи з усього, в Великий піст?

Але жінка нічого не відповіла, тільки очі опустила в землю.

– Aбoртu робили?

Знову мовчить.

– Самі в храм Божий ніколи не ходили. Напевно і не сповідалися, не причащалися?

Жінка, лише знизуючи плечима, не відповідає.

– А як жили? Напевно вели життя далеке від благoчeстя?

І знову тишина. Відповіді немає.

– І хочете, щоб ваш син почував себе в храмі милостиво? Вам тут перебувати oбтяжлuво, а йому ще гірше. Хочете благих змін синові, змініть себе на краще.

І в той момент по щоках молодої жінки текли сльoзи. Вона повернулася на своє місце, витираючи очі. Таїнство продовжилося, але немовлятко вже заспoкoїлося, перестало чинити oпiр і плакати, немов священик говорив з ним, а не з матір’ю.

Джерело

День «зимового» Миколая (день пам’яті цього святого відзначається 22 травня і 19 грудня, тому і називають його в народі – літній та зимовий Миколай) варто почати день з молитви і служби в храмі.

Вважається, що святий завжди надає незриму допомогою і підтримку тим, хто його просить. Не дарма в храмах у його ікони постійно горить безліч свічок, поставлених прихожанами.

Обов’язково в цей день потрібно допомогти тим, хто потребує допомоги. І неважливо близька це людина або просто незнайомець.

Дітям треба не тільки заховати під подушку сюрприз, але і обов’язково розповісти про свято, про святого. До слова, наші предки в цей день не тільки готували подарунки, але ще і влаштовували невеликі вистави про святого угодника, щоб у доступній формі розповісти малюкам про свято.

Також 19 грудня варто накрити святковий стіл і повеселитися досхочу з друзями. Головне пам’ятайте: стіл хоч і повинен бути багатим, але страви на ньому повинні бути пісними. Адже ще триває Різдвяний піст.
І неодмінно треба веселитися і радіти. Вважається, що це подарує щастя і мир на весь рік.

Що заборонено в день святого Миколая

Не можна сумувати, свариться і лаятися. Це великий гріх – вдаватися до негативу і смутку в таке світле свято.

Також на Миколая не можна працювати. У тому числі існує заборона і на шиття, вишивки, прання і прибирання по дому. Краще в цей день просто поспілкуватися з рідними, пограти з дітьми, адже саме на це у нас частіше за все не вистачає часу.

Наші предки також вірили, що в цей день не можна нікому давати грошей в борг, бо піде з дому удача і щастя. Тому відкладіть всі фінансові справи в сторону до наступного дня. І нехай святий Миколай допоможе вам у всьому! З наступаючим святом!

Жінка подалася до Італії – пожити як усі “нормальні люди”, а Івана застала нова біда – хати не стало.

Хата зайнялася, коли Івана не було вдома: поїхав до міста за покупками. Господарював сам, бо місяць тому дружина зібрала сумки і здійснила свою давню мрію: подалася до Італії.

На прощання мовила: «Діти наші вже, слава Богу, виросли, стали самостійними, з дипломами про вищу освіту, тож дадуть собі раду.

Ти, Іване, теж не пропадеш, добре, що в чарку не заглядаєш. Сподіваюся, що й не спокусишся на ту трутку. Руки маєш майстровиті, на хліб і до хліба заробиш.

Іван, маючи добре серце, ще й допоміг Ганні сумки нести до автобуса. Попрощалися сухо. Хоча не говорили, коли дружина повернеться, але обоє відчували: розлука – надовго. Може, й назавжди.

А потім і друга біда впала на Іванову голову. Того злощасного дня щось трапилось із саморобною газовою пічкою, вогонь вирвав двері, викотивсь у кімнату, і незабаром із вікон завалував дим, вирвалися хижі язики полум’я.

Повернувшись з міста, Іван застав на обійсті дві пожежні машини, гурт людей та обгорілі стіни, що ще зранку були новою затишною хатою.

Сніг довкола вкривав шар попелу. З подвір’я витікала й замерзала вода, якою заливали вогонь. Вона була чорною. Іван обмацував поглядом чорні стіни, і на його душі осідав чорний смуток. Як жити далі, за що братися? Підборіддя тремтіло від жалю за втраченим, але жодної сльози ніхто не побачив.

До сусідів жити не пішов, хоч і кликали. Облаштував сяку-таку комірчину й мешкав у ній, щодень відвойовуючи у заграбастаного вогнем бодай кілька сантиметрів. Найперше вставив вікна, бо ж зима. Потім узявся здирати-зішкрябувати сажу із закіптюжених стін, заштукатурював, білив їх.

Родичі та сусіди допомагали, чим могли: і грішми, і будівельними матеріалами, і робітничими руками. Кілька дощок, жменю цвяхів, відро вапна – все приймав Іван, за все дякував.

Були й такі, що не відгукувалися на його прохання, вдавали із себе бідних, при випадковій зустрічі відверталися від нього. І це він фіксував. Завів спеціального зошита, й увечері, перед тим, як іти до складеного з ящиків ліжка, записував, що від кого отримав.

Ручка випадала з пальців, котрі не хотіли гнутися, натомлені виснажливою працею, але Іван уперто клав рядок до рядка. Наче цеглини в стіні, де змушений був їх замінити.

Коли пізньої осені, через дев’ять місяців після пожежі, більш-менш упорядкував хату, то влаштував щось схоже на новосілля. Було воно і веселе, і сумне. Чому так – пояснювати не треба. Запах диму досі не вивітрився з помешкання, а попід очима Івана назавжди залишилися чорні півкола.

За позичені столи, бо свого мав тільки одного, власноруч збитого, господар посадив усіх, хто допоміг йому в біді. Пригощення було скромним, але всі розуміли причину такого. Коли горілка розв’язала язики, хтось запитав у хазяїна, чому на краю стоять кілька чарок, накритих шматком хліба.

– Це що, за пoкiйників? По кому пам’ять? – По моїх пoкiйних родичах та друзях, – спокійно пояснив Іван.

– Ні, вони живі, але для мене – пoкійні. І так буде до кінця мого життя. Вони мені нічим не допомогли. Вогонь знищив не тільки мою хату і те, що в ній було, а й їхні дyші.

Тож я викреслив цих людей із списку своїх родичів та друзів. Й Іван, розгорнувши того самого зошита, показав закреслені прізвища. Прочитати їх не дав. Мовляв, Бог суддя тим черств’якам та брехунам.

Коли говорив про це, підборіддя тремтіло. Як тоді, після пожежі.

Джерело

Таїсія Михайлівна несамовито терла тарілку. На губці вже давно перестала з’являтися пухнаста апельсинова піна. Наче прокинувшись, жінка кинула тарілку в раковину і вимкнула воду.

Сівши за стіл і посунувши до себе попільничку, жінка зробила першу. затяжку і закашлялась.

– Мамо, ми з Антоном запрошуємо тебе на весілля! Заяву вчора подали.

Таїсія Михайлівна заплющила очі і уявила собі щасливе обличчя дочки:

– Леночко, вітаю! Я дуже за вас рада.

– Я тобі запрошення по пошту пришлю, особисто вручити не вийде – роботи багато. І витрати великі чекають. Ти пробач, що я так довго не дзвонила – сама розумієш. Ми тебе у нас вдома спати покладемо після торжества, не переживай. І, Мамусю, ти якщо грошиками багата, підсоби. Батьки Антона все оплатять, але я не хочу як бідна родичка, щоб зовсім ні копійки не вкласти.

– Допоможу. – кивнула Таїсія Михайлівна, забувши що дочка її не бачить.

– Я тобі зараз номер карти скину, в банку переведеш, ладненько? Бувайте, мам!

Таїсія Михайлівна довго дивилася на екран телефону. Доньку вона не бачила з її вісімнадцятиріччя. Тоді, 6 років тому, вона довго махала слідом від’їжджаючому поїзду, витираючи непрохані сльози.

До весілля дочки жінка готувалася грунтовно. Огірочки, помідорчики, аджика – сама робила, саме те до м’яса. Дістала найкращу сукню із засіків. Бувалаий, але чиста і ошатна.

У банку усміхнена співробітниця допомогла оформити переказ з карти на карту через мобільний банк. 60 тисяч – всі кошти пенсіонерки.

– Дочку заміж видаю, хоч чимось допоможу! – з гордістю повідомила вона.

Надісланому запрошенню Таїсія Михайлівна раділа, як дитина. Гарний конверт, лаконічний прямокутник паперу, підписаний рукою доньки. 8 грудня 2018 року в 16-00 – гарна дата.

Квиток на поїзд був куплений заздалегідь.

– Леночка, я зійшла з поїзда, ви де?

– Мамусю, візьми таксі! У нас гості! – відповіла весела Лєна трохи захмелілим язиком. Адресу зараз напишу.

– Уже? – здивувалася Таїсія Михайлівна і дорікнула: – Ох вже ці новомодні весілля.

З двома баулами гостинців, домовившись з місцевим привокзальним на астрономічну по її провінційним мірками суму – 150 гривень, Таїсія Михайлівна поїхала до доньки додому.

У під’їзд жінка потрапила завдяки жінці з собачкою, що виходила на прогулянку – Олена не брала трубку. Піднявшись на потрібний поверх, Таїсія Михайлівна зателефонувала в квартиру.

Музика, гуркотіли на весь під’їзд через закриті двері. Жінка переминалася з ноги на ногу, давлячи на кнопку дзвінка і набираючи дочку по телефону.

Двері відчинилися хвилин за 20. Хитаючись одягнені молоді люди голосно міркували – яку випивку купити в магазині.

Пробурмотівши вітання, Таїсія Михайлівна прослизнула в квартиру. Шум, гам, пляшки. То тут, то там хтось спав. Сигаретний дим, запах перегару, який ударив в ніс і мало не звалив непитущу жінку з ніг.

– Лєна?

З кухні виплив чоловік. Побачивши гостю, він розплився в усмішці:

– Звук зменшіть! – крикнув він на кухню і звернувся до жінки: – Лєнина мама? Теща приїхала! Пацани, давайте за тещу! – гучний крик, улюлюкання, дзвін склянок. – Проходьте, складіть компанію.

– А Лєна де? – злякано запитала Таїсія Михайлівна.

– Спить уже – невизначено махнув рукою Антон.

– Як спить? А весілля?

– Вчора весілля було. Сьогодні другий день гуляємо – пояснив Антон, забрав у жінки сумки і підштовхнув її в бік кухні.

– Орендуєте?

– Ні, родаки подарували. Квартиру, машину. Ще техніки купити. Три кавомолки та чотири чайника. Вам чайник не треба?

– Не треба, дякую. Поїду я. – Таїсія Михайлівна мало не плакала. – Лєна де спить? Хоч подивитися на неї.

Антон проводив тещу в кімнату і пішов до друзів.

Дівчина спала прямо в сукні. На дверцятах шафи висіла весільна. Таїсія Михайлівна провела рукою по гладкій тканині і уявила, якою красунею була напередодні її дочка.

Підійшовши до дівчини, Таїсія Михайлівна погладила її по волоссю і поцілувала в скроню:

– Щастя тобі в сімейному житті, Лєночка.

Таксі, чотири години на поїзді. Дім.

– Тайка, ти що так рано? Ми тебе раніше завтра не чекали! Як дочка? Видала заміж? – цікава сусідка з нетерпінням дивилася на жінку.

– Видала. Потім розповім. Втомилася дуже, спати піду.

Вранці зателефонувала Олена. Вона вибачалася за те, що не зустріла матір як годиться:

– Ти чому поїхала? Залишилася б, побалакали б з тобою.

– Спасибі, Олено. Хороше весілля було.

– Ти образилася чи що? Мам, що ти як маленька? Ну який тобі ресторан? Там пристойні, потрібні люди зібралися, а ти не знаєш, в якій руці вилку тримати! З рештою ми в суботу відзначали. Сама винна – не було чого їхати!

– Пробач, Лєно. Мені ніколи, посуд треба помити – ковтаючи сльози, відповіла Таїсія Михайлівна і скинула виклик дочки.

Схопила тарілку, яка сиротливо стояла на столі після мізерного сніданку і почала несамовито її терти.

Сільське весілля було чути на всю округу. Гриміли музиканти, гості весело танцювали і співали. Лише одній людині було не весело на цьому святі. Микола, брат нареченого, приїхав сюди з крайньої півночі.

Всю дорогу, молодий чоловік був у піднесеному настрої, як не як, їхав на весілля до рідного брата, і рідних побачити заодно. Хто ж знав, що все так обернеться.

Коля приїхав днів п’ять тому. І як тільки чоловік побачив майбутню дружину брата, відразу ж втратив спокій. Розумом він розумів, що навіть думати не повинен про чужу жінку, а ось з серцем, нічого не міг вдіяти.

Таких красивих дівчат, як Уляна, він ще не зустрічав на своєму віку. Зелені, смарагдові очі красуні, просто зводили з розуму. Від цього погляду, він нікуди не міг подітися, ні вдень, ні вночі.

– Миколо! Брате! Що ж ти як не рідний сидиш? – здивувався Олексій. – Чи не радий моєму щастю? – засміявся брат.

– Радий. Дуже радий! – Микола відвів погляд, і піднявся з-за столу.
Чоловік хотів пройтися по селу, привести свої думки в порядок. Він багато випив того вечора, голова гула і крутилася.

– Коль! А ти не хочеш потанцювати з нареченою? – блиснула своїм смарагдовим поглядом Уляна.

– Чому б і ні? Підемо, потанцюємо! – заплітаючись язиком виголосив Микола.

– Ти мені відразу сподобався! – несподівано шепнула на вухо наречена. – Дуже шкода, що ми так пізно познайомилися з тобою!

– Так, шкода. Може все кинеш і втечеш зі мною?! Я забезпечений, ти ні в чому не будеш мати потреби. Все життя буду носити тебе на руках! – несподівано для себе запропонував захмелілий чоловік.
Уляна пильно подивилася на нього, і на хвилину забарилася:

– Знаєш, а я згодна! Що за життя чекає мене в цьому селі? Одна туга … Тільки, як же нам бігти?

– Я буду чекати тебе на світанку біля лісосмуги. Прийдеш? – прямо запитав Коля.

– Так. Прийду! – прошепотіла Уляна.

Музика стихла, і гості знову повернулися за стіл. Микола пішов в будинок нетвердою ходою, і відразу ж завалився спати. Незабаром, веселощі затихло. Гості стали розходиться по домівках.

Микола прокинувся як тільки задеренчав світанок. Голова була важкою, а думки туманні. Через кілька хвилин, чоловіка кинуло в жар. Він згадав вчорашню розмову з Уляною.

“Боже мій! Що я творю?! Бігти, терміново тікати звідси. Від гріха подалі» – подумав чоловік, і став тихенько одягатися. У будинку стояла тиша, після бурхливого гуляння, рідні міцно спали.

Микола одягнувся наспіх, підхопив рюкзак, і тихо вийшов з дому. До станції було не далеко, кілька кілометрів ходу.

Село залишилася далеко позаду. Чоловік йшов по нерівній, вибоїстій дорозі, і розмірковував про вчорашній випадок: «Гаразд я, перебрав зайвого, але Уляна ж не пила. Не любить вона мого брата, зазіхнула на красиве життя. Гаразд, нехай самі розбираються! Я не суддя цій жінці, теж хороший»

Раптом, біля лісосмуги, Коля помітив знайомий силует. «Бог ти мій! Уляна!»- злякано прошепотів він.

– Миколко! Я вже цілу годину чекаю! Змерзла вся! – солодко усміхнулася жінка.

Уляна підійшла до чоловіка і хотіла обійняти його.

– Іди! Не роби дурниць! Я вчора наговорив всякої нісенітниці. Загалом, забудь! Повертайся до чоловіка, – сказав зі злістю Коля.

– Гад ти! Думаєш, тобі це зійде з рук? Я всім розповім, як ти приставав вчора, так хотів відвезти мене. На все село зганьблю тебе! – крикнула зі злістю красуня.

– Не варто! Досить того, що ти себе зганьбила! – почувся ззаду знайомий голос.

Уляна здригнулася. Оглянувшись, вона побачила Олексія. У чоловіка в очах було скільки відчаю і розчарування, що було боляче дивитися на нього.

– Брате! Пробач, якщо зможеш! Чесно, я не зі зла! Лихий попутав – опустив голову Микола.

– Розумію тебе. Ця бісова, кого хочеш з розуму зведе. Коль, не їдь. Мати не бачила тебе кілька років, я скучив. Що ж ти як злодій, нишком? – важко зітхнув Олексій.

Уляна послухала чоловічу розмову, фиркнула, і пішла назад, в село.

– Гаразд, підемо назад. Сам не зрозумію, що зі мною діється. – Коля поплескав брата по плечу. – Ти не сприймай так близько до серця. Може, як небудь притреться одне до одного.

– Ні, Миколо. Вона сьогодні, стала зовсім чужа мені. А навіщо мені чужа дружина?

– Напевно ти правий! – тихо промовив Микола.

Автор – Мілана Лебедєва

Ось таке життя – відверта сповідь жінки. Якщо з початку починати – далеко життя відмотувати доведеться. З чоловіком ми розлучилися, коли Світланці було 13 років. Мені розказали, що у нього інша сім’я. Нічого не залишалося робити, як розлучатися, хоча, вже потім зрозуміла: якщо б подруги, батьки та колеги не насіли з усіх боків зі співчуттями і збуруннями, може, я б і пробачила його.

Всяке в житті трапляється. А так, він пішов в ту сім’ю, і думати забув про нас з Світланкою. Аліменти перераховував, а більше нічого – викреслив нас із життя.

Квартиру розміняли, я опинилася з дитиною в комуналці в одній кімнаті, а йому однушка дісталася – виявляється він туди, незрозуміло як, маму прописав. Зажили ми з Світланкою самі по собі, а тут моя мама стала вмовляти з’їхатися, з’єднати житло. Мовляв, і за дитиною нагляд, мені легше буде, та й вона стара, важко одній. І я погодилася, хоча всі, хто знав, відмовляли.

Спочатку, поки в себе після розлучення приходила, ніби й нічого жилося. Я працювала на двох роботах, намагалася заробити побільше, а Світлана з бабусею була. А коли трохи відійшла від всіх перипетій, зрозуміла, що свого життя у мене немає, і не буде. З двох сторін мама і донька твердили, що я повинна жити для них, що одна стара, а друга мала – їм допомога потрібна, що мені вже пізно про себе думати і так далі.

Та взагалі знайти когось в моїй ситуації зовсім непросто. Кудись піти одній – начебто незручно, на роботі, в основному, жіночий колектив. Навіть якщо і познайомишся, то додому не запросиш – мама і донька разом пильнують. Був у мене друг, заміж кликав, але мої як збунтувалися – скандал за скандалом. Як мене тільки мати не обзивала, не соромлячись дитини – не розкажеш! Відмовилася я від заміжжя, так і жила

Дочка виросла, вчитися далі не захотіла, народила без чоловіка. Стали ми вчотирьох жити. Світлана не працювала, мама на пенсії, дитина підростає – ось я одна і тягнула всіх. Потім Світлана ніби як заміж вийшла – цивільним шлюбом жити стала. Вона до чоловіка пішла, а сина нам залишила. Хлопчисько розумний підростав, але з ним займатися треба було, а в мене часу немає в трьох місцях працювала. Ну, а мама моя без освіти – чому вона навчить?!

Світлана ж насолоджувалася сімейним життям, сина бачила по вихідних, та й взагалі, другої дитини народжувати надумала. Коли я спробувала щось порадити, вона мені рот заткнула, сказала, що це її життя, а потикатися мені туди не можна. Мовляв, свою побудувати, як слід, не змогла, годі й інших вчити. Коли народилася дівчинка, про старшого сина вони зовсім забули. Дениска маму з татом по вихідних і то не кожен раз бачив. А вже великий, до школи пішов.

Я стала хворіти, довелося піти з додаткових робіт, а на основній грошей платять небагато, але якось кручусь. От і жили – материна пенсія і моя зарплата. На сина Світлана грошей не давала, казала, що це мій обов’язок – з онуком сидіти. Та й куди мені гроші-то ще потрібні – тільки на харчування. У 53 роки пора забути про вбрання та інші надмірності і доношувати те, що є. Ось я і доношую, та ще багато знайомі віддають, розуміють, що важко живеться.

Ну, це все б нічого, і від онука радості багато. Але тут Світлана вирішила, що пора власним житлом обзавестися. Як вже їй вдалося, але вона продала нашу з матір’ю квартиру і купила нову, велику. І з’їхалися всі разом ми з мамою, діти і вони.

З бабусею у Світлани відносини краще, тому що та пенсію всю до копієчки віддає і слухається її беззаперечно. А у мене з усіма проблеми. Заважаю я їм. Світлана вже не раз говорила: – Іди звідси і знімай кімнату! А на що знімати? Я б і рада, але мені моєї зарплати тільки-тільки на їжу вистачає.

Так і живемо. Зять в кращому випадку тільки вітається. Онука, якого я виростила, проти мене налаштовують, хоча займатися тепер доводиться обома дітьми. Дениска зовсім перестав слухатися, каже, мама називає тебе дурепою, і що ти нічому доброму не навчиш.

Вчора повернулася з лікарні, місяць там пролежала. Так Світлана вийшла з кімнати, подивилася і в очі кинула: – Краще б ти не поверталася, так без тебе добре було! Не дай Бог нікому дожити до такого. Знаючі люди підказують, що я можу опротестувати опepацію з продажу нашої квартири, бо згоди на продаж не давала (та мене ніхто й не запитав), що я можу по суду розміняти і цю квартиру, виділивши собі хоча б кімнатку десь. Але як я можу піти проти рідної дочки? Може в тому, що вона така жоpcтока, і моя вина є?

Розлучитися з чоловіком можна, а як бути з рідною кpoвинкoю? Виходить, що все життя я даремно прожила, всім заважаю, непотрібною стала. А попереду старість, хвоpоби. Добре, якщо мене хоч в будинок престарілих візьмуть, а якщо ні?

Під парканом вмupати? За що мені таке життя?