Одеса.
Їду в тролейбусі. Переді мною сидить жінка років сорока п’яти. Розмовляє по телефону.
Із контексту розмови я зрозумів, що вона вихователька в дитячому садочку. Власне, йшлося про поточні складнощі, з якими стикається заклад. Наприклад, про те, що зараз групам заборонено перетинатися – це чітка вимога – в кожної має бути свій окремий вхід, а з цим у них, як раз, і проблема… І вагалі, вимог придумали чимало, а грошей немає…
Під кінець жінка видає: “ой, проблем, конєчно, хватаєт, но Лєночка, я тєбє скажу, всьо равно, слава Богу, что прі власті нормальний чєловєк, ето же імєнно благодаря Зєлєнскому ми так хорошо прошлі епідємію, єслі б осталась та сволочь, даже страшно подумать, что би вишло, плохі билі би наши дєла, но Бог нас бережет…”.
“Простой народ” задоволений…