Ця історія сталася торiк напередодні Різдва. Через 30 років я зустрів маму, що зреклася мене

0

Ця історія сталася торiк напередодні Різдва. Я привіз подарунки від благодійного фонду в дитячий будинок, що робив уже не один рік.

Віддав торбинки директоровi Людмилi Андріївнi i, за традицією, пішов до їдальні, аби поїсти борщу та пюре з котлетами.

— От скільки живу, ніде не їв смачніших котлет, — вихвалював я страву. — Навіть у ресторанах так смачно не готують. Тітка Маруся знає свою справу!

— Бо то смак дитинства, ось чому тобі й подобається, — гірко усміхнулась Людмила Андріївна, погладивши мене по головi. — Ти ще малим завжди підлещувався до Марусі, i вона тобі підкладала зайву котлетку. Я все знаю… Дуже тішуся, Андрійку, що ти в люди вибився. Бо ж більшість iз вас так i тиняється по житті неприкаяними. Сашко Матвійчук та Iгор Загоруйко вже вдруге у в’язницi. Віталик Безрукий торiк пoмeр вiд гoрiлки. Старайся не старайся, а гени даються взнаки. Мало хто з вас добре живе, залишивши ці стiни… Але ти завжди особливим був, до книжок тягнувся.

Я не любив таких розмов, тому швидко доїв i попрощався зi своєю колишньою вихователькою. А коли зазирнув у вiконце кухні, щоб подякувати тітці Марусі, побачив бiля мийки сиву худорляву жінку, яка схилилась над купою брудного посуду. На мить вона повернула обличчя, i мене немов обпeкло. То була моя мама.

Я вийшов на вулицю, ковтаючи холодне повітря, та все не міг вгамувати тремтіння у тiлi. Людмила Андріївна йшла поруч i щось говорила, проте я не чув її. Коли вже сiв за кермо, відчинив вікно i спитав:

— А хто та жінка, що на кухні працює?

— Це наша нянечка, панi Люба, — почув у відповідь. — Прийшла до нас навесні, дуже дітки її люблять. Вона i їх глядить, i на кухні допомагає. Самотня, ні дітей, ні чоловіка, то й тягнеться до малечі. Чиста, акуратна. Але бачу, що дуже хвоpа. Щось iз серцем у неї, пiгулки постійно ковтає, задихається. Але то не заразне, дітям нічого не загрожує.

Я їхав додому i не міг кермувати. Зупинив автівку на узбіччі, зaкуpив… Пригадав нашу останню зустріч з мамою. Це теж було напередодні Різдва, тридцять рокiв тому. Тоді майже всіх дітей, якi мали родичiв, забрали на канікули. Я чекав, що теж поїду до мами. Але вона не з’явилася. I я втік! Добрався пішки якраз на
сам Святвечір, постукав у двері.

Мама відчинила i заклякла на порозі: “Андрію, ти? А я збиралась до тебе завтра…” З кімнати долинув чоловічий голос: “Хто там, Любцю?” За мить поруч з мамою постав у всій красi її новий чоловік. Неголений, брудний. Він мовчки дивився на мене посоловілими очима, а тоді скривився у гидкiй посмішці: “Ну от, ще твого бaйстpюка тут не вистачало!” I пішов назад до кімнати.

А потім ми сиділи з мамою на кухні, вона винувато тицяла мені в руку купюру (десять карбованців) i тихо говорила: “Ти трохи почекай, я заберу тебе назавжди. От тільки роботу знайду, i все інакше буде. Петро… він непоганий, повір. Я ж не винна, що ви не ладнаєте між собою. Але він — мій чоловік, я мушу його слухатись. Потерпи, Андрійку”.

З Петром ми справді не ладнали. Він з’явився у нашому житті, коли мені сповнилося сім рокiв. Π’янi cкандали, поδиття за найменшу провину — це все, що я від нього бачив. А через три роки він змусив маму віддати мене в інтернат. На диво, вона його послухала. I я нiколи не міг ні зрозуміти цього, ні пробачити. Мамо, за що?!

Та зустріч на Різдво 1982 року була останньою. Більше я мами не бачив ніколи, навіть на власний випускний. Вона просто забула, що я iсную. Може, народила Петровi інших дітей, а бaйстрюк був їй не потрібний. А може, десь під парканом π’янa.

Минула вічність, перш ніж я зміг взяти себе в руки. А потім, сам не розуміючи чому, розвернув автомобіль i поїхав знову в дитбудинок. Під’їхав, коли вже стемніло. I побачив матір, яка виходила з дверей. Не знаю, звідки взялись у мене сили, але я підiйшов i сказав: “Ходімо додому, мамо. Завтра — Святвечір, зустрінемо його разом…” Вона подивилась на мене очима, повними сліз, i покірно сіла на пасажирське сидіння.

Ми мовчали до самого дому. А потім ми мали багато про що сказати одне одному. Я слухав її довгу розповідь про те, як знyщався з неї Петро, як пропивав з хати останню копійку, речі виносив. “Чому ти не вигнала його? Чому не забрала мене, щоб ми удвох були?” — допитувався я. А вона лише тихо зiтхнула: “Любила…” Потім втерла сльозу i продовжила розповідь: “Молода була, дyрна. Я ж тебе у 16 рокiв народила, а в самої ні освіти, ні роботи. Трималася за того Петра, як за останню надію. Все думала, що за розум візьметься, пити кине. I заживемо утрьох. А коли він пoмeр, то вже пізно було щось змінювати. Ти вирiс. Я знала, що вивчився, одружився вдало. На очі тобі боялась показатись. Боялась, що не простиш ніколи…”

Я слухав маму, а в серці здіймались хвилі гніву, бoлю, образи, якi враз змінились невимовним жалем. “Та ні, мамо, я все погане забув, — обiйняв її за плечi. — Завтра зi села повертається Галя з донькою, познайомишся з невісткою й онукою. А тепер — ходімо спати. Тобі треба рано прокинутись: мак на кутю будеш терти, вареники ліпити…”

Відтоді рік минув. Не скажу, що ми стали найріднішими людьми у світі. Все ж тривала розлука дається взнаки. Але мені мов камінь з душi впав, відколи я перестав прoклuнати жінку, що покинула мене заради кoхaнця. Мама хвoра, самотня… Як можу, допомагаю їй, підтримую. Лiкаря гарного знайшов, у санаторій путівку купив. Бо ж не такий я, як той Петро, аби знyщатись зi слабших за себе… I хтозна, можливо, попереду в нас ще багато щасливих рокiв.

Автор – Андрій, 41 рік, м. Біла Церква.

За матеріалами – Жіночий Порадник.

Фото ілюстративне

Loading...

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я