Коли я закінчив ординатуру, то працював одночасно і в державній, і в приватній клініці. І якось раз привели до мене дівчинку з сильним забоєм руки. Я оглянув її, зробив знімок, нічого серйозного не виявилося. Але мою увагу привернув деякий дефект кисті дівчинки. Виявилося, що у неї була вроджена патологія: пальці ледве рухливі, кисть практично не згинається.
Батьки дівчинки поскаржилися, що не можуть дозволити собі операцію та й хірурги сказали, що шанс виправити дефект не дуже великий.
Для мене цей випадок видався дуже цікавим, я вже уявляв, які саме маніпуляції потрібно зробити, щоб допомогти дівчинці. Через кілька днів після огляду я попросив батьків дівчинки привезти її до мене в приватну клініку на операцію, запевнивши їх, що зроблю все абсолютно безкоштовно. Їм тільки треба буде потім оплатити фізіотерапію після, але і це не проблема, я домовився зі знайомим фахівцем. Батьки трохи сумнівалися в успіху операції, адже їх довгий час запевняли, що допомогти дитині не можна, тому запитали мене:
– Які є гарантії, що нашій дочці не стане гірше?
– Знаєте, піаністкою, наприклад, вона не стане, але рукою користуватися зможе досить впевнено, якщо займатися терапією після операції. Ручку тримати вона зможе, тому проблем з письмом не буде.
Але тут в розмову втрутилася сама дівчинка:
– Лікарю, а я зможу малювати? Я так мрію навчитися красиво малювати!
Я з посмішкою запевнив її, що і це буде їй під силу. Настав час операції, вона пройшла успішно, а після батьки регулярно водили мою маленьку пацієнтку на фізіотерапію. Коли через рік вони прийшли до мене на плановий огляд, то дівчинка, вся сяючи, вручила мені малюнок. На листочку була намальована квіточка з різнокольоровими пелюстками, а внизу був напис: «Дякую, лікарю!». Виведений нетвердим дитячим почерком. І знаєте, я ніколи в житті не отримував більш дорогих подарунків …